Розділ 15

Після розмови в кабінеті Джейн довго не могла заснути. Слова Едварда звучали в її свідомості знову і знову. «Для мене також…»
Вона відчувала: це було не просто зізнання у правді про Вікторію. Це було визнання в чомусь значно більшому, чого він боявся озвучити.

Під ранок, коли будинок ще дрімав у тиші, Джейн вийшла в сад. Повітря було вогке, свіже, туман огортав газони сріблястим серпанком. Вона вдихнула на повні груди, намагаючись очистити голову від страхів і видінь.

— Ви сміливіша, ніж я думав, — почувся позаду знайомий голос.

Вона здригнулася, але обернулася. Едвард стояв у темному пальті, його погляд був тяжкий, але в ньому вже не було тієї крижаності, що раніше. Він дивився на неї так, наче вперше бачив людину, яка здатна витримати його темряву.

— Я залишилася не через сміливість, — тихо відповіла Джейн. — А тому що… не можу інакше.

Їхні очі зустрілися, і світ навколо зник. У цю мить не було ні туману, ні маєтку, ні тіні Вікторії — лише двоє, які нарешті перестали боротися з власними почуттями.

Едвард зробив крок ближче, потім ще один. Його рука торкнулася її щоки, і Джейн відчула, як у грудях щось розквітло, попри страх і біль. Він нахилився до неї — і їхні губи зустрілися.

Поцілунок був пристрасним і водночас відчайдушним, наче обоє знали, що ця мить може бути єдиною.

Але раптом повітря навколо стало важким. Вітер різко піднявся, немов хтось збурив невидимі крила. З вікон маєтку рознісся різкий тріск, і Джейн відчула холод, який пройшов наскрізь.

Звідкись із глибини будинку пролунав крик Аделіни.

Джейн відірвалася від Едварда, серце обірвалося. Вона вже хотіла бігти, але він схопив її за руку. Його обличчя було бліде, як крейда.

— Це вона, — сказав він майже беззвучно. — Вона відчуває, що ми разом. І вона цього не дозволить.