Розділ 1. Подвійний секрет

Мірей приклала долоню до стіни й різко її відсмикнула.

Камінь був теплий. Але не так, як буває вдень, коли на нього довго світить сонце. Так тепло буває біля печі, що вже догорає. А сонце не заглядало сюди ще з обіду.

Вінець стояв на краю кратера, найдалі від жерла, і його мури завжди були вологі й холодні від туману. Вартові навіть улітку куталися в теплі кожухи. Мірей же вистачало звичайної куртки. Вона не пам'ятала, коли востаннє мерзла, а Ґеран завжди казав їй: «Ти просто теплокровка, нічого цікавого тут нема».

Вона вдруге притулила до каменю обидві долоні й полічила до десяти. Тепліше не стало. Холодніше теж.

– Це не моя справа, – прошепотіла Мірей.

Вона відступила від стіни й прислухалася. За муром було тихо.

Рен чекав на неї внизу, під муром, із мотузкою на плечі. Хлопець погодився допомогти за кілька срібняків, хоча Мірей підозрювала, що він пристав би на цю авантюру й без грошей.

– Стіна тепла, – сказала вона, спустившись до нього.

Рен приклав долоню до каменю.

– І що?

– Тут завжди холодно. Навіть улітку.

– Може, хтось піч розтопив.

– Усередині муру?

– А я звідки знаю? – Він знизав плечима. – То ми йдемо чи будемо стіну обговорювати?

Мірей усміхнулася, але швидко стала серйозною.

Замовлення прийшло три дні тому, як усі замовлення від Ґерана: без пояснень і за вдвічі більші гроші, ніж Мірей попросила б сама. Це її насторожувало. Але за одну скриньку Ґеран обіцяв шістдесят срібняків.

Сорок два срібняки Мірей була винна Яріні Кізь, яку на Ринковому колі, торговому рівні Кальдери, називали королевою. Борг потрібно було повернути до першого снігу, а він мав випасти вже за тиждень.

Яріна боргів не пробачала. Мірей знала кількох людей, які не повернули їй гроші вчасно. Відтоді їх ніхто не бачив.

Якщо залишаться гроші, вона купить Рену нові черевики. У його старих уже майже не трималися шнурки.

– Слухай уважно, – сказала Мірей. – Біля Скарбниці двоє вартових. Один ходить коридором, другий стоїть біля дверей. Ще кожні двадцять хвилин проходить обхід.

– І як ти туди потрапиш?

– Ти мені допоможеш. Але робитимеш тільки те, що я скажу.

Вона показала на дерев'яну діжку біля нижніх сходів.

– Коли обхід пройде, перекинеш її зі сходинки. Вона покотиться вниз і наробить галасу. Хоч один вартовий мусить піти перевірити.

– А якщо не підуть?

– Тоді я почекаю.

– А як я дізнаюся, коли починати?

– Я займу місце біля сходів і двічі тихо стукну по дерев'яних поручнях. Це означатиме, що я готова. Але діжку штовхнеш тільки після обходу. Почуєш, як вартові з алебардами пройдуть коридором і спустяться назад.

– А якщо мене побачать?

– Не побачать, якщо не висовуватимешся. Штовхнеш діжку й одразу сховаєшся за поворотом. Не стій і не дивись, що буде далі.

Рен подивився на сходи, потім на Мірей.

– А якщо все-таки спіймають?

Вона присіла перед ним.

– Тоді скажеш, що випадково зачепив діжку. Але якщо помітиш вартових раніше, нічого не роби. Просто йди звідси.

– А ти?

– Я сама розберуся.

Хлопець помовчав.

– Ти ж обіцяла, що колись забереш мене з Ринку.

– Обіцяла.

– До моря?

– Куди захочеш.

– Тоді до моря, – сказав Рен. – Я його ще ніколи не бачив.

Мірей поправила мотузку на його плечі.

– Спочатку виберемося звідси.

Вона ще раз пояснила, де йому сховатися, і пішла до сходів.

Коридор перед Скарбницею був вузький, зі стелею, що нависала над головою. Мірей сховалася в ніші біля верхнього майданчика сходів. Звідси вона бачила майже все: шість смолоскипів, один із яких давно погас, високі двері, окуті залізом, і мідну левину морду замість молотка.

Молодий вартовий стояв біля дверей з алебардою. Старий ходив коридором від сходів до дверей і назад, щоразу голосно зітхаючи.

– Піч, а не мур, – бурмотів він. – Двадцять років тут стою й ніколи так не парило. Поставили б мене надворі, там принаймні вітер.

Мірей рахувала його кроки. Дев'яносто сім до дверей. Дев'яносто сім назад. На третьому колі Старий сів на лавку біля сходів, спиною до дверей, стягнув чобіт і взявся розглядати п'яту. Від ніші до дверей лишався відкритий коридор. Пройти ним непомітно можна було тільки тоді, коли Молодий відійде.

Незабаром нагорі почулися металеві удари об камінь. Двоє вартових з алебардами пройшли коридором, перекинулися кількома словами з Молодим і рушили назад сходами. Мірей дочекалася, поки їхні кроки стихнуть.

Вона нахилилася до поручня й двічі тихо стукнула по дереву. Рен чекав нижче, за поворотом сходів, де звук передавався поручнями. Вона сподівалася, що він почув.

За кілька митей унизу гуркнуло. Діжка покотилася сходами, ударяючись об кам'яні східці.

Молодий смикнувся, але залишився біля дверей.

– Іди, глянь, – сказав Старий, не відриваючись від чобота. – Чого стоїш, як пень?

Молодий невдоволено рушив до сходів. Мірей дочекалася, поки він зникне за поворотом. Знизу долинув його голос: він кликав того, хто наробив галасу. Старий залишився сидіти спиною до дверей.

Вона вийшла з ніші. М'які черевики, які вона шила собі сама, не шаруділи по каменю. Мірей трималася ближче до стіни й не зводила очей зі Старого.

Двері. Левина морда дивилася на неї мідним оком.

Замок був завбільшки з її голову, із замковою щілиною, у яку легко пролазив палець. Кожен новачок кинувся б саме на неї й просидів би до ранку. Мірей навіть не глянула.

Ґеран навчив Мірей іншого. Коли їй було дев'ять, він поставив перед нею замок зі своєї майстерні, дав дві відмички й сказав: «У кожного замка є додатковий отвір. Просто його ще не знайшли». Мірей тоді не повірила. Вона шукала три тижні й знайшла.

Тут додатковий отвір ховався під левиною мордою, тонкий, як волосина. Одна відмичка піднімає штифти, друга відтягує язичок, і працювати треба обома руками водночас. Коли язичок піддасться, відпускати обидві відмички теж треба одночасно, інакше засув клацне, і звук рознесеться на весь коридор.