05.04.1923

Політика та війна неподільні. Скільки б не намагалися військові вирішити питання на полі бою, зрештою все завершується в кабінетах, де «розумні» мужі створюють об’єднання, вводять нові закони та творять майбутнє для народу, який здебільшого навіть не замислюється над завтрашнім днем.

Час йшов, голод відступав, а більшовицька агресія ніби трохи стихла, мов дикий звір, що вже вдосталь нажерся крові, тому може почекати. Почекати, поки жертва вилікується від минулого нападу, відновиться, щоб можна було знову випити з неї, з українського народу усі соки.

Люди не змінюються. Ми не вчимо уроки історії, не хочемо вчитися навіть на власних помилках, а потім плачемо, коли закономірності стають реальністю через наші попередні рішення. Ті чудернацькі сни із жахливими кривавими монстрами та ріками знову мене не залишали, але Андрій почав дратуватися та сваритися через мої постійні попередження.

Його кар’єра в системі комуністів росла разом із впливом. Його поважали в селі, з ним рахувалися партійні. Він бачив, що серед владних прошарків з’являлося більше українців, а нова економічна політика та так звана українізація давали йому надію на те, що мої видіння то лише дурні страхи. Тепер він уже не вірив в те, що я справді маю якийсь дар, а наша спроможність вижити під час голоду на його думку то лише збіг. Хоча він і був вдячний мені за ідеї зі сховками та мідіями. Ми врятували багатьох, але ж не всіх. На жаль.

З його впевненістю і я починала втрачати віру у себе, майже весь час займалась Женькою та іншими дітьми, яких ми вчили читати та писати. Взагалі викорінення неписьменності в Юзефполі була моєю нав’язливою ідеєю, нічого не могла із собою зробити. Я намагалася не втручатися у справи мого чоловіка, але коли почалося розкуркулення і він приймав у цьому безпосередню участь… Назрівала важлива розмова:

- Андрію, ти не вважаєш, що відбирати у діда Семена половину отари баранів, то вже занадто? – це я була здивована тим, що Вільний дозволив своїм поліцаям пройтися селом та «справедливо» відібрати в селян надлишок майна.

- Неллі, я розумію, але це тимчасові дії для налагодження ситуації в країні. Комусь зараз дуже складно і ці продукти та худоба просто життєво необхідні. Ми ж намагаємося піклуватися про всіх. Люди досі голодують. Немає нічого погано в тому, щоб трохи поділитись із бідуючими. Ми ж самі таке робили!

- Так, але ж то було за нашим бажанням!

- Мила, будувати нове післявоєнне суспільство складно, безумовно, але ми ж знали, що це буде важко? Я обіцяю тобі, що контролюватиму своїх хлопців, вони не робитимуть зайвого. Тільки те, що справді потрібно, - його очі горіли, він вважав, що ладен звернути гори, а все через ідейних чоловіків, які працювали з ним.

Андрій бачив майбутніх політичних діячів, які пропагували Україну вільною та готові були для цього плідно працювати, поки що із комуністами, поки що в складі Радянського Союзу. Він думав про майбутнє, здається навіть жив в полоні ілюзій, тому й закривав очі на деякі негаразди.

Щоразу після нашої розмови із Андрієм на ці теми я залишалася із глибокою тривогою в душі. Щось відбувалося із ним, він вже щось вирішив для себе, він більше не бачив у мені свого друга та радника, перестав розповідати про робочі питання. Ми віддалялися, між нами з’являлася прірва, а я не знала, що із цим робити.

Усе ставало дедалі гірше, я намагалася знайти розраду у дитині, у домашніх справах, але гнітюче відчуття продовжувало тиснути на мене знову і знову. Я бачила, як Андрій ставав далеким та чужим, тому ця розмова була неминучою. В один із днів, коли він знову приїхав дуже пізно, я просто не витримала:

- Андріію, що відбувається? Ти став одним із них? Ти забув, скільки горя несуть більшовики, що й сам вирішив приєднатися до них?

- Неллі, я дуже втомився, в мене був важкий день…. – він усіма силами намагався знову ігнорувати мене.

- Ні, ми поговоримо. Що ми робимо? Що ти робиш із нашим життям? Я розумію, що ми мусили миритися з деякими несправедливостями заради нас, заради життя, але ж я попереджала тебе про найбільше зло. Вони тепер при владі, а ти ще й працюєш на їх процвітання. Вони людей вбивають, а ти їм у цьому допомагаєш!

- Свята Неллі, - Андрій був у розпачі та гніві, - Свята жінка, яка тільки й живе своїми ілюзіями, думками та, Бог зна, якими ідеями! Це просто неможливо! Всі погані, більшовики вбивці, а царська влада була кращою??? Чи розумієш ти взагалі, якими титанічними зусиллями щодня ми із іншими людьми намагаємося зробити життя кращим у цій країні? Немає України вільної, немає, зате навіть тут є шанс створити гідне життя для нас. Я кожен день б’юся головою у стіни, потроху ми пробиваємо свої ідеї, потроху все змінюється. Так, цього мало, але хоч щось. Я мушу працювати, я мушу щось робити, бо справді маю можливість. А що пропонуєш ти?

- Я просто прошу тебе не допомагати їм у злочинах. Просто хочу бути із тобою. Навіщо нам взагалі ця політика, навіщо ти лізеш у це?

- У це? У ЩО ЦЕ, НЕЛЛІ??? Ти не зможеш відсидітись, ти не зможеш відокремитись від усіх і жити у своєму придуманному світі, хоч як не старайся. І знаєш що? Я не твоя річ, не твій пес на ланцюгу, щоб постійно слухати твої дурнуваті видіння, які ти і сама не можеш пояснити. Ти точно графиня, бо така ж зверхня, як і всі ці «вельможі». Звичайно, ти ж знаєш краще! А що як це твої звичайні страхи, які ти переносиш на наше життя? Ти просто жалюгідна перелякана дівчинка, а я не хочу бути боягузом. Я буду робити все, що в моїх силах, щоб хоч трохи змінити життя наших людей, наших майбутніх дітей, про яких ти так часто торочиш. Це і є те, що я роблю для майбутнього твого, Жені… - він подивився на мене, в його очах був біль та щось ще мені не зрозуміле.