04.04.1913

Весна в Юзефполі зачаровує, закохує… Ще вчора перші пагони польових трав на світанку замерзали, ніби ставали маленькими льодовими бурульками, а сьогодні вже сонячна погода дихає теплом та на очах розпускається довгими нитками барвінку, проліски буяють пишним цвітом. Земля наче скидає з себе буру зимову шубу, щоб нарядитися у зелену сукню із довгими рукавами, заквітчаними білими та блакитними китицями.

З Андрієм ми досі не розмовляли про те, як усе має бути далі. Спочатку мені було важко думати про таку реальність. Боязно зібрати речі та поїхати назад у маєток, чи до батьків. Не приведи Господи до Нікольського до Парижа. Зараз мені понад усе хотілося бути разом із ним, під його захистом, із Андрієм. Дивно для майже чужої для мене людини, але він був найріднішим навіть коли сварився та мовчав.

Я бачила, що він хотів мене позбутись, хотів відправити кудись далеко, але не розуміла чому. Навіщо тоді привозив до себе? Щоб що? Днями його знову не було вдома більше доби. Щоразу після такої мандрівки він повертався все сумнішим та похмурішим. Щось відбувалось, щось темне та недобре.

Щоб відволіктись від дивних неприємних думок, я багато гуляла Юзефполем із Женьою. Вона стрибала степовими доріжками, радісно плескала у долоні коли бачила козенят, яких пасли неподалік. З нею серце моє відпочивало, раділо, трепотіло від любові. Я забувала те дивне почуття незворотності та смиренного спокою, яке панувало усередині. Точно знала, що саме в цей момент мала бути тут і ніде в іншому місці.

Після останнього свого дивного сну я ніяк не могла викинути із голови думку про те, що мушу повернутись у маєток Нікольського. Сама ідея лякала: побачити спалені та розбиті зали, відчути морок і страх того жахливого вечора, боятись, знову зіштовхнутись із злодіями… Ні, все одно треба туди повернутись. Справді має якраз прийти лист відповідь від Степана.

Йти пішки до маєтку від будинку Андрія було близько години, погода цього дня видалася сонячна, тож ми з донечкою попрямували на прогулянку. Я знала, що лісосмугою можна скоротити шлях, однак зараз це навряд чи було безпечно. Ми йшли головною дорогою через село. Якраз проходили повз Одарчиної хати, куди ми донедавна возили продукти для дітей, тому вирішили зайти на трав’яний чай і привітатись.

Дзвінкий сміх Дарини було чутно на подвір’ї, було приємно знати, що в неї гарний настрій, адже ця дівчина справді рідко посміхалася. Особливо з тих пір, як її чоловік Петро загинув на війні із японцями. Мені стало дуже цікаво, що ж так розвеселило подругу, тому ми із Женьою поспішили постукати у двері.

Після стукоту сміх одразу припинився, ми чули як дівчина почимчикувала до входу.

- О, пані Неллі, вітаю! Не чекала Вас так рано, - у цей момент мені стало соромно, що потурбувала молоду жінку, - Та нічого, проходьте будемо всі разом пити чай. А ви з малечею гуляєте?

- Так-так, маємо сходити у справах тут недалеко… -зовсім не хотілося говорити про маєток, бо я ж знала, що все село гуділо про напад на дім Нікольських.

Якщо кличуть, то швиденько вип’ємо чаю та гайнемо далі.

Я точно не сподівалася побачити на кухні в Одарки Андрія. Спочатку не зрозуміла, що відбувається, потім помітила розплетену Даринину косу, косматі вуса Андрія, його речі у коридорі – він ночував тут! Розуміння перехопило подих, якась дивна образа чи суміш ревнощів та нерозуміння охопили мене до заціпеніння.

Господи, яка ж я дурепа. Вірила у свій дар, у те, що Андрій моя доля, що я щось таке бачу чи розумію, більше за інших. Наївна. Женя радісно застрибнула на коліна Андрію, чим викликала розгубленість та невелику стурбованість чоловіка. На мене він навіть не дивився, трохи посидів із дитиною, доїв свій борщ із пампушками та вийшов на подвір’я. Одарка із захопленням дивилася на Андрія, не помічаючи мого ніяковіння, і це було добре.

Ми швиденько попили чай, поговорили про погоду, а далі я ледь стримала бажання вистрибнути у вікно, коли Андрій повернувся в хату. Коли вже виходили за ворота, Женя подивилася на мене та спитала:

- А Дій піде?

- Ні, сонечко, Андрій зайнятий. В нього свої справи, а в нас свої, - сказала мабуть надто голосно.

- Але я хотіла із Дієм! – крикнула дитина та насупила брови, чим викликала в мене посмішку.

- Ходімо вже, побачиш Андрія пізніше. Гайда квіти в полі збирати?

Останній раз глянула на будинок Дарини та побачила у вікні Андрія. Він дивно дивився у нашу сторону із невиразним обличчям.

Чим далі відходила, тим легше мені ставало дихати. А біля нашого маєтку із Нікольським я взагалі перестала думати про цього нестерпного чоловіка. Конюшні спалені та розграбовані, у кімнатах не залишилось живого місця. Я ще можу зрозуміти грабунки, але навіщо ж руйнувати все на своєму шляху? Навіщо знищувати гарний будинок? Бо в ньому жили графи? Не знаю, чим ми заслужили таке ставлення.

Виходить саме ми були частиною свити царя, якого народ ненавидів через війни, голод та інші проблеми. Ми були ніби частиною царя, до котрої можна було дотягнутись, щоб покарати. Може й розумію людей, але ж я намагалася турбуватись про їхніх дітей, та й у селі зі мною усі радо вітаються, розмовляють, допомагають.

Коли я знаходилась у своїй кімнаті, точніше у тому, що від неї залишилось, ми із Женькою почули тупіт кінських копит на вулиці. Виходити було страшно, але виявилося, що то нам привезли листа, як я сподівалася від Нікольського.