01.01.1913

Мрії збуваються, тож варто мріяти та бажати чогось дуже обережно. Не думала, що зустріну Новий Рік без Нікольського, але сталося саме так. Ще коли Жені було кілька місяців вона постійно плакала вночі, а пускати до неї лікарів я суворо відмовилась, Степан просто не міг знаходитись вдома.

Його друзі та товариші із гри в карти більше не могли приходити до нас додому, бо плач дитини заважав їх тонкому слуху та не дозволяв галдіти до ранку за чарками з алкоголем. Граф намагався змусити мене щось зробити із донькою, щоб вона не плакала, а на всі мої пояснення, що цей період треба перечекати, він просто фиркав. Не пройшло і тижня, як чоловік спакував речі та відправився до Парижу, де йому були більше раді його кузени, аніж власна дружина вдома.

Мене це влаштовувало, це було моєю мрією, бо ж ми й до народження доньки не дуже ладнали, а зараз… Однак я не знала, який жах чекав мене трохи пізніше. Спершу до мене почати підходити деякі робітники із запитанням, коли вони зможуть отримати свою платню. Виявилось, що Андрію Нікольський заплатив лише за альтанку, а після того було виконано ще чимало чого.

Трохи пізніше приїхав товариш графа – майор Озерний, він не знав про від’їзд Степана, адже той був винен йому чималу суму грошей. Програв у карти, але так і не віддав. Я потроху почала панікувати, але вершиною цього айсбергу стало те, що сам Нікольський не відповідав на мої листи. Йшли тижні, деякі слуги вже не приходили до нас на роботу. Залишилась Клавдія, пан Павло, кілька дівчат покоївок та Андрій.

Я так звикла до того, як він мовчазний та серйозний постійно майстрував щось навколо, що навіть думка про його від’їзд мене лякала. Але розмова була неминучою, тож я вклала дитину, набралась сміливості та вийшла на подвір’я, де він якраз з’єднував дві крупні деталі для робочого кабінету:

- Пане Андрію, мушу з вами поговорити. Справа в тому, що мій чоловік не виходить на зв’язок вже досить давно, а я не маю змоги розрахуватись за вашу роботу. В мене є дорогі прикраси або ви можете взяти якесь обладнання чи продукти замість грошей, якщо бажаєте звісно.

- Я… пані Неллі, - від такого звернення я неймовірно зашарілася, - Я б хотів залишитись з Вами, бачу тут є робота для мене, а платня… гарячий обід та вечеря, можливо я б міг узяти трохи продуктів для сестри та ї дітей. Цього було б достатньо.

- Ви не розумієте, я не знаю коли зможу знову платити. Я взагалі поки не дуже розумію, як бути…

- Це нічого, я хочу бути тут, допомагати, - він підійшов до мене надто близько та ледь торкнувся моєї руки, але потім ніби прокинувся та відступив назад.

Трохи забула як дихати. Плітки робітників точно мені зараз не потрібні:

- Добре, як забажаєте, - і далі я просто втекла.

В мене був єдиний вихід із цієї ситуації – їхати до батька, або запросити їх з матір’ю в гості до мене. Я обрала другий варіант.