Розділ 18

Валентин, судячи з усього, теж відходив від учорашньої вечірки, тому, що слухавку взяв не одразу, якщо точніше, то з четвертого виклику. Я змусила брата одразу включити гучномовець, тому почула стогін вмираючого з похмілля кита, перш ніж хлопець захриплим голосом спитав:

— Якого хріна, Борь? Ми ж домовлялися, будити тільки в екстрених випадках.

Барбарис похмуро зиркнув на мене та зітхнув.

Можна подумати, це я винна у власному викраденні, через яке довелося розбудити “золотого” Валентинчика, щоб йому в пеклі згнити! 

— Здається, випадок таки екстрений, — все ж вичавив Борис, побачивши мій кулак біля свого носа. — Ксану викрали. 

На тому кінці на мить запала тиша, а тоді - шурхіт і стогони тіла, яке нарешті, о пів на шосту вечора, сповзло з ліжка. 

— Як це викрали? — позіхаючи, перепитав Валик. — Це прикол якийсь? 

— Та ні, але вона вже вдома. 

Його друг фиркнув. 

— Не витримали і повернули назад? — поцікавився з іронією.

Борис весело гигикнув, у відповідь на дурнуватий жарт, і одразу ж вдавився сміхом, отримавши запотиличника.

Змірявши мене невдоволеним поглядом, все ж глянув на екран ноутбука, де я написала імена. 

— Коротше, — зітхнув, — ти про Дементія, Розалію та Діану що-небудь чув? 

Реакція не змусила себе довго чекати. Здається, Валик там вдавився та ще й гепнувся від шоку, хоча кашель і дивні звуки в супроводі лайки, мені дуже навіть сподобалися. 

— Вперше… чую, — нарешті прохрипіло з динаміка. 

Тут уже я не витримала і, вихопивши в Бориса телефон, грізно випалила:

— Слухай сюди, Валентинка! Якщо до тебе не дійшло з першого разу, то я повторю, - мене, бляха, викрали! І якщо ти щось знаєш про цих людей, то краще сказати! Для тебе!

Але я забула, з ким маю справу, тому що хлопець лиш розсміявся, геть не злякавшись моїх погроз. 

— Ти не в Братстві, крихітко, тому не захищена, — нахабно заявив. — Подумай добре, чи вартує твоя гордість життя? Даю останній шанс на недоторканність.. 

Звісно ж, я підозрювала, що в цього клювокрила жодних зачатків емпатії, та його самовпевненість вибісила.

— Пішов. У. Дупу, — прогарчала, виділяючи кожне слово.

Може нарешті дійде?

Але це його ще дужче розсмішило, і відповідь не забарилася: 

— До понеділка, принцесо. 

Не давши вставити й слова, завершив виклик. Але я навіть не одразу це зрозуміла, бо вже зачепилася за кинуте ним слово. “Принцеса”. Так назвав мене Деменцій… 

— Як часто він позаочі називає мене принцесою? — примружившись, глянула на притихлого Бориса.

— Ну-у, е-е-е, буває, — невпевнено промекав брат, чухаючи макітру.

Стає все дивніше і дивніше… Невже вони якось пов’язані? 

Я не могла викинути ці думки з голови увесь вечір. І прокручувала їх, аналізувала, доки допомагала Барбарису замести сліди їхньої вечірки. Змилувалася над немічним. 

Все найстрашніше прибрав клінінг ще зранку, до мого повернення, тож залишилося лише перевірити, чи всі речі на своїх місцях, бо навіть деякі мамині сукні знайшлися у ванній. Довелося екстрено спаковувати їх та копняками гнати Бориса в хімчистку. 

Ну, хоч усі мамині вази на місцях, і на тому спасибі.

***

Неділя почалася з приїзду батьків. Здається, після тривалих відряджень, вони нарешті знайшли на нас трохи часу та увімкнули свій батьківський інстинкт на максимум. 

Такі миті їхнього просвітлення я терпіти не могла, навіть не зважаючи на те, що відбувалося це, на щастя, не дуже часто. Мамі в цей день хотілося щось готувати разом, а татко проводив з Барбарисом чоловічі бесіди про незахищений секс. Навіть не знаю, кому з нас не пощастило більше, але перекривлена фізіономія брата, який про збочення вже давно знав більше, аніж усі покоління Загребельних, вартувала тієї недільної підгорілої шарлотки. 

Коли мама запропонувала після обіду сходити разом в кіно, ми обоє ледь не одночасно ринулися на вихід з будинку, на ходу вигадуючи невідкладні справи, репетиторів з бісероплетіння і гуртки з атомної електрофізики, лиш би опинитися подалі. 

Так, ніжні пориви вічно зайнятих батьків розчулювали і все таке, але ми надто звикли давали собі раду без оцих погладжувань по голівках та пестливих обіймів. І в кіно можемо сходити, і їжу замовити, і з власним викраденням розібратися. 

— Підкинеш мене до Софії? — спитала, як тільки ми опинилися на вулиці та видихнули з полегшенням. 

— Застрибуй, — зітхнув брат, знімаючи свою автівку з сигналізації. 

Мабуть, дві години з татусем таки сильно вплинули на його психіку, бо навіть не намагався почати звичну перепалку на тему: "Чого ти нарешті не здаси на права, я в таксисти не наймався?!". Але після допиту від мами щодо потенційного майбутнього зятя та кавалерів в університеті, я цьому тільки зраділа та мовчки застрибнула на переднє сидіння синьої іномарки.