Розділ 17

— Сказала “п’ять хвилин”, а сама явилася через усі сорок, — пробурчав Борис, відірвавшись від екрану телефона. 

Він уже, слава богу, привів себе до ладу, наскільки це було можливо, та навіть одягнувся. 

— Ти сам тільки спустився, — закотила очі, глянувши на працюючу кавомашину. 

Поцупивши щойно приготований напій, доки брат важко підіймався за ним зі стільця, задоволено вмостилася навпроти. А Борис так і застиг, у напів присяді, дивлячись на мене з-під лоба. 

— Розбудила, накричала, ще й кави не дає попити. 

З бурчанням прошаркав по нову порцію, а я тим часом відкрила ноутбук та, зробивши великий ковток флет-вайту, взялася за пошук. Доки думала, з чого почати, зібрала волосся у високий хвіст та занесла руки над клавіатурою. 

На перший запит “Розалія, Київ” мені видало лише доставку квітів, кліпи якоїсь співачки, меблі та томати з такою назвою. Але хто казав, що буде легко? 

— Тобі про щось каже ім’я Дементій? — задумливо підперши голову рукою, спитала. 

— Окрім того, що воно дурне? Ні. — Брат гмикнув і, підхопивши з підставки горнятко, гучно сьорбнув. 

І, ледь не стогнучи від задоволення, наблизився до мене, зазираючи в ноутбук. 

— Якщо ти вирішила замутити з хлопцем, у якого не ім’я, а діагноз, то мамі його краще не показуй, — гигикнув. — В неї станеться естетична криза. 

— Твоє народження вона ж якось пережила, — стенула плечима, постукуючи пальцями по столу. — А Діан багато знаєш?

— Без поняття, — ще більше розвеселився Барбарис. — А чому тебе це раптом зацікавило? 

Ігноруючи його не по ситуації хороший настрій, спробувала пошукати щось за словами “Київ, Розалія, Дементій, Діана”, та мені все рівно нічого путнього не знаходило. 

— Розалія, — пробурмотіла, стираючи останнє слово. — Є в Києві якась відома особа з таким іменем? 

— Ні, таких у моєму ліжку точно не було, — почухав підборіддя брат, і я, відірвавшись від екрана, кинула на нього знущальний погляд. 

— Повір, Дюшесику, це тільки на краще. Таку жінку ти б точно до кінця життя не забув. 

— Секс-бомба? — погравши бровами, спитав. 

— Не те слово.

— Познайомиш?

Фиркнувши, закотила очі.

— Ти інколи такий придурок, що мені хочеться зробити днк-тест, бо, здається, тебе нам підкинули. 

Борис мстиво сіпнув мене за хвіст і швидко відійшов, обходячи стіл. І лиш гепнувшись навпроти, нарешті поцікавився:

— То де ти була минулу добу? 

Не досягнувши жодного успіху в пошуку “Розалії з Києва на червоному Додж Челенджер”, закрила кришку ноута і роздратовано зиркнула на брата. Схопивши горнятко з кавою, відпила та стенула плечима. 

— Навіть не знаю, з чого почати, — пробурчала, пропалюючи його ображеним поглядом. — Спочатку мене викрали якісь бородаті дилетанти і вивезли за місто в будинок Дракули. Там якийсь Дементій зі шрамом повідомив, що ти, Борюсік, вкрав Діану, і тому я повинна пожити з ним до твоєї появи. Але зранку приїхала бабуня Розалія і привезла мене назад, бо насправді ти нічого не крав, і Діана мертва.

З кожним вимовленим мною словом обличчя брата втягувалося від здивування, а коли я замовкла, він закліпав і раптом… голосно розсміявся, ляпнувши долонею по стільниці.   

— Я так і знав, що ви в тому ржавому фургончику чимось вмазуєтесь! — ледь не захоплено вигукнув. 

— Я тобі зараз вмажу, немічний, — похмуро сказала, підіймаючись на ноги. — Сьорбни ще кави і увімкни нарешті ту звивину, яка ще не зсохлася. Бо ти в лайні, а я - разом із тобою. 

Здається, мій грізний тон таки подіяв, змітаючи усмішку з братового обличчя. Трохи заспокоївшись, я ще раз, на цей раз детальніше, розповіла про все, що зі мною відбувалося останні двадцять чотири години. І на цей раз Борис нарешті вимкнув дурника та уважно слухав. Навіть підтягнув до себе мій ноутбук, щоб знайти те місце, де приблизно мене тримали. 

— Тут же нічого немає… — пробурмотів. — А ні, чекай, дивись, оця чорна пляма серед лісу - це, певно, і є маєток. Він приватний, тому й не відмічений на карті. Офігіти, то ти справді була там?!

Ні, бляха, я увесь цей час сюжет аніме переказувала! Захотілося запустити в ідіота своїм горнятком, та в ньому було ще надто багато смачної кави, тому я лиш глибоко вдихнула та видихнула. 

— Діставай телефон і набирай свого Валика, — нарешті промовила майже спокійно. — Цей придурок точно у цьому всьому замішаний. 

— У викраденні? — закліпав очима Борис.

— У твоїй деградації! — гаркнула, знову втрачаючи терпіння. — Телефонуй, сказала. 

— Та добре, — швидко погодився, примирливо здіймаючи руки, — тільки не психуй. Кава тобі протипоказана, сістер. Ти й так буйна. 

Від мого копняка по нозі під столом він все ж ухилитися не встиг, зате прискорився з набором номера свого імбіцильного друга. В тому, що Валентин точно щось знає, я майже не сумнівалася. Залишилося лиш вибити з нього правду.