Розділ 15

Дем стежив за кожним моїм кроком, за найменшим рухом і реагував на кожне слово, яке злітало з губ. Сіпався, як тільки я відкривала рота, і навіть моє взуття з кімнати попросив принести Сірого, щоб не втрачати з виду, поки ми з Розалією проходжалися будинком. Вона розповідала про його історію, як тут жила її бабуся з дідусем, а до цього - прабабуся з прадідусем. Яке тут усе було величне та гарне, і що зовсім скоро вони реставрують маєток, щоб повернути його до життя. 

— А он там портрет прабабці Єлизавети, — кивнула мені за спину жінка. 

Однак, різко розвернувшись, я наткнулася лише на Деменція, що стовбичив за спиною, готовий у будь-яку мить затулити мені рота. 

— Божечки, — видихнула, відступаючи. — Ти наче Каспер. Тримай, будь ласка, дистанцію, га.

Звичайно ж, просити щось у викрадача, - лише слова марнувати. Не посунувся ні на сантиметр, застигнувши, наче мармуровий. Тільки пронизливий погляд та напружені щелепи видавали його емоції, від яких у мене серце заходилося. 

— До речі, Деме, — суворо поглянула на нього бабуня, наче й не помічаючи наших переглядувань, від яких дивом ніщо навкруги не запалало. — Коли відремонтують дах? 

— За два тижні приїде бригада. 

— Скоро сезон дощів, — цокнула язиком Розалія. — Даю тиждень. 

— Зроблю все, що можливо. 

— Тиждень, — вперто повторила стара. 

Тепер іскри літали між ними. Я аж розхвилювалася, аби мене не зачепило ударною хвилею. Та Деменцій лиш дужче стиснув губи та повільно кивнув. І бабуня, втративши до нього інтерес, закрокувала далі коридором третього поверху. Ледь чутно видихнули ми з чоловіком в унісон.

Розалія справді мала неабиякий вплив на чоловіка, та й узагалі на всіх у цьому домі, і це все ще не в’язалося з сивими кучерями, доброю посмішкою та ніжною рожевою сукенкою. Вона була наче Диявол у спідниці, і мене все більше цікавило, хто вона, чим займалася в молодості та що тут взагалі відбувається. Коротше кажучи, мені терміново потрібен був мій комп’ютер, пошуковик та трохи тиші.    

— Так, — нарешті глянула на наручний годинник жінка, ніби почувши мої німі благання. — Щось я вже затрималася. Ксано, ти зі мною? 

— Так!

— Ні!

Невдоволено підтиснувши губи, я повернулася до Деменція, який подумав, що може вирішувати за мене.

— Я - їду з бабунею, — здійнявши підборіддя, випалила. 

— Ні, не їдеш!

Він опинився так близько, що на мить зупинилося серце. Навис, похмуро зазираючи у вічі, від чого шкірою пробіглися мурашки. Але він не зміг би відняти в мене свободу, яка була близько, як ніколи. Я вже відчувала приємне хвилювання, передчуття, що цього разу таки виберуся з цього старого вампірського маєтку. І як би сильно Дем не намагався цьому перешкодити, в нього не вийде. 

— Я - їду, — видихнула впевнено, а тоді розвернулася, щоб послідувати за Розалією, що вже чекала біля сходів. 

Коли сильна рука раптом стиснулася на передпліччі, розвертаючи мене, злякано зойкнула. А тоді врізалася в його груди, здіймаючи відчайдушний погляд. І завмерла, коли знову нахилився, обпаливши диханням. 

— Я все рівно тебе поверну, — прогарчав так тихо, щоб окрім мене ніхто не чув. 

А тоді, притягнувши за шию, впився в рот поцілунком. Це тривало якусь коротку мить, але й цього вистачило, щоб повністю спантеличити і позбавити координації. Тому, коли різко розвернув мене і підштовхнув до Розалії, я не з першого разу пригадала, як переставляти ноги, щоб іти. 

Бабуня мовчки чекала на мене, приклавши долоню до рота, але тамованої посмішки приховати не могла. 

Якби вона чула його погрози, то точно б так не всміхалася. А він… що це було взагалі?! Якого чорта вже двічі поцілував? Як узагалі можна когось цілувати з такою ненавистю в очах? Божевільний маніяк…

Я не могла не озиратися, доки ми спускалися сходами та йшли до виходу. Не могла повірити, що Дем справді відпустить, настільки похмурим виглядав, супроводжуючи нас. Наче сам не вірив, що дозволить мені сісти до бабуні в авто. В повітрі аж іскрило від напруження, викликаючи тремтіння в усьому тілі, і з кожним кроком тільки посилювалося. Я була готова з розбігу застрибнути в червоний “Додж”, якщо знадобиться, і всі викрадачі світу не зупинили б.

— Повернуся рівно за тиждень, — кинула на прощання Розалія, а тоді поманила Деменція рукою. 

І той, на мить розслабившись, обійняв стареньку. При цьому не зводячи з мене колючого погляду. 

— Ми чекатимемо, — відповів, але я не була певна, кому це адресувалося, тому поспішно відчинила пасажирські дверцята та застрибнула в салон.

За кілька хвилин поруч вмостилася Розалія і, весело всміхнувшись, встромила ключ у замок запалювання. 

— Пристібнися, сонечко, — скомандувала, хапаючи з панелі сонячні окуляри та чіпляючи їх на ніс. — Бабуня любить їздити “з вітерцем”.

Повторювати двічі не треба було, я схопилася за пасок вже наступної секунди, коли авто піді мною загарчало, розігріваючись. Єдине, що муляло, - карі очі, від яких не могла відвести погляду в боковому дзеркалі заднього виду. 

Деменцій, засунувши руки в кишені шкіряної куртки, проводжав нас роздратованим поглядом. Застиг, наче статуя. А біля його ніг слухняно сиділи собаки, теж спостерігаючи за червоною автівкою. Ніби от-от за командою “Фас”, зірвуться з місця, щоб наздогнати та приволокти мене назад. 

Змогла видихнути лиш тоді, коли опинилися на пустинній трасі до міста. Хоча все ще перевіряла час від часу дзеркало, боячись побачити чорне авто викрадачів. Нічого, ще трохи, і опинюся вдома, а там мене ніхто не дістане.  

 — Ксано, — озвалася раптом бабуня. — А як ви з Дементієм познайомилися?

На мить я завмерла, ледь не фізично відчуваючи, як у голові в паніці забігали хаотичні думки. Що відповісти? Продовжувати гру чи таки розповісти про викрадення, доки ніхто не чатує за спиною? Але чи не розверне ця мила стара машину, дізнавшись, що забрала полонянку в свого внука, чи хто він там їй? Якби мені дозволили обрати, родина чи незнайомка, я б навіть не роздумувала.