Розділ 14

— Якщо знову замкнеш мене, я такий ґвалт здійму… — озвалася, коли опинилися в тьмяному коридорі першого поверху.

— Знаю, — буркнув, перебивши мене, Дем. — Тому будеш поряд. 

Такий варіант йому, здавалося, теж геть не подобався, і з кожним кроком, що наближав нас до бабуні, чоловік все більше хмурив брови та сильніше стискав мої пальці в своїх. Наче відчував, що увесь його план (якщо він взагалі був) летить до біса. 

Я ж почувалася хоч і знервовано, та все ж упевненіше, доки стежила за божою кульбабкою. Жінка розмовляла з Сірим та ще двома незнайомими чоловіками біля прочинених дверей на першому поверсі. Здається, з ремонтними роботами в них, як і з викраденням людей, справи йшли не те, що б дуже добре, бо на кожне хитання головою Розалії, бідолашні все нижче опускали голови та ледь ніжками по паркету не совали від сорому. 

— Дементію! — врешті розвернулася до нас жінка та владним жестом тицьнула пальцем на кімнату. — Все переробити. 

— Так, мем, — слухняно кивнув той. 

А він може бути хорошим хлопчиком, — з подивом подумалося мені. І я не змогла стримати знущального смішка.

— Чому синя вітальня виглядає наче жіноча вбиральня?! — продовжувала бабуня.

Жінка пройшла всередину та спинилася, цокаючи язиком. Я теж зацікавлено зазирнула в кімнату.

— А чому ви звете її синьою, якщо вона… фіалкова? — здивовано спитала, коли Дем затягнув мене всередину, слідом. 

За що отримала задоволену посмішку бабуні, доки мою долоню загрозливо стиснули сильні пальці.

Та великий зал з каміном, цього разу вже вичищеним та побіленим, справді до назви не мав жодної дотичності. Стіни зі свіжою, світло-фіолетовою, майже бузковою фарбою, не до кінця висохли, та все ж, аж ніяк не стали б синіми. Дивани під напів прозорою клейонкою взагалі здавалися якимись зеленкуватими. Єдина синя річ у вітальні - узори старої ліпнини на стелі. 

— Ти почув, Деме? — перепитала Розалія. — Як я запрошуватиму людей до синьої кімнати, якщо вона не синя? 

О, так! Один - нуль на користь Ксани у завоюванні довіри бабуні! 

— Переробимо, — відповів. 

Однак, зустрівши мій самовдоволений погляд, примружився. Здається, почав розуміти, у чому ж мій власний план, бо раптом сіпнув за руку, притягуючи до себе, та відпустив. Але не встигла я зрадіти короткочасній свободі, як його важка кінцівка опустилася мені на шию, а пальці стисли плече.

— Добре, що Ксана тепер з нами, і допоможе зробити, як належить, — всміхнувся до Розалії, ледь носом не втискаючи мене в свою куртку. 

Ага, аякже!

Здаватися я не збиралася. Відштовхнувшись рукою від його напруженого пресу на животі, повернула голову до жінки та вичавила з себе наймилішу посмішку. 

— Якщо підкинете мене до будівельного торгового центру, почну якнайшвидше, — випалила.

За що мене ще міцніше притисли до чоловічого тіла, вибиваючи останній ковток повітря з грудей. 

Бабуню наша дивна поведінка, здається, спантеличила, бо її брови злетіли вгору, коли жінка перевела погляд на Деменція. 

— Я сам тебе відвезу, Ксано, — поспіхом відповів той. 

Погляд Розалії став ще більш задумливим, доки вона дивилася на нас по черзі, наче намагаючись прочитати думки. Здавалося, ще трохи, і виведе нас на чисту воду.

— З тобою - не поїду, — поспішно випалила, доки Дем не встиг мене задушити обіймами, в буквальному сенсі слова. — Я все ще ображена.

— А чому ви посварилися, дозволь запитати? 

Бабуня дивилася просто мені у вічі, очікуючи відповіді, і, думаю, це можна було зарахувати, як два-нуль, на мою користь. 

— Знову розкидав свої шкарпетки по спальні, — бовкнула перше, що спало на думку і скривилася, коли чоловічі пальці буквально вп'ялися в моє плече. — А я йому не наймичка, щоб прибирати. Де цілий будинок чоловіків, там завжди безлад! 

Коли Розалія раптом розсміялася, це спантеличило не лише мене, а й Деменція, чия рука раптом перестала загрозливо тиснути, і взагалі зникла. Однак, я зовсім не була готова до того, що чоловік раптом схопить мене за талію, розвертаючи до себе. Здивовано кліпнувши, здійняла на нього запитальний погляд, і зрозуміла, що його обличчя вже вкотре надто близько. Напружений погляд карих очей, зморшка між темними бровами та стиснуті щелепи… Наче я довела його до сказу, і він, не зважаючи на присутність божої кульбабки, збирався скрутити мені шию. 

А тоді різко схилився, змушуючи зажмуритися, і обхопив моє обличчя долонями. Божечки… це буде найганебніша смерть з усіх можливих…

І забула, як хотіла завершити думку, коли його губи торкнулися моїх. Від несподіванки сіпнулася, привідкривши рот, але зляканий зойк перетворився у нерозбірливе белькотіння, яке чоловік з готовністю заткнув, поглибивши поцілунок. Він тримав мене міцно, його аромат був повсюди, на шкірі, в легенях, на кінчику язика. А дотики буквально вимкнули на коротку мить усі хаотичні думки. Те, з яким голодом він зминав мої губи, засмоктував нижню, коли намагалася вирватись, усе це розмивало відчуття реальності, наче усе відбувалося не зі мною. Не мене цілує клятий Деменцій, роблячи це настільки вправно та впевнено, що аж підкошують ноги та тремтять руки. 

І зупинити його додумалася лиш тоді, коли сам відхилився, важко дихаючи. Моя долоня, в намаганнях спинити його, все ще лежала на грудях, і я шкірою відчувала пришвидшене серцебиття. Гупало чоловіче серце, здавалося, в такт із моїм. А коли наші погляди зустрілися на коротку мить, я побачила, що й розгубленість від поцілунку виявилася спільною. 

За спиною тихенько кахикнули, повертаючи обох до реальності. Змусили здригнутися та згадати про бабуню, яка стала свідком нахабної чоловічої імпровізації. Поцілунок мав би мене заткнути. Такий же був план? Та цей вибрик тільки розізлив, і я вже майже повернулася до Розалії, щоб, припинивши цю дурнувату гру, вибовкати їй правду… Але жінка, не дочекавшись, зацокала підборами, наближаючись першою, та раптом весело промовила:

— Гаразд, я підкину тебе до міста, Ксано. — І, посміюючись, вийшла з вітальні.