Розділ 13

Ми мовчки роздивлялися одна одну, майже воювали поглядами, граючи в мовчанку, і губи бабуні все дужче невдоволено підтискалися, наче я порушила якийсь ритуал, не вклонившись їй в пояс, і навіть не спромоглася на реверанс. 

Коли двері позаду різко розчахнулися, я аж підскочила від несподіванки, розвертаючись.

— Бабу…

Деменцій затнувся на півслові, а його, я впевнена, геть фальшива невміла посмішка різко перетворилася в незадоволену гримасу. Він кинув знервований погляд на прибулу жінку, і навіть його шрам побілів, настільки різко фарба схлинула з чоловічого обличчя. 

— Деме, — звернулася до нього старенька. — Може представиш нас?

Голос її, хоч і звучав лагідно, та навіть я вчувала в ньому доволі загрозливі сталеві нотки. 

— Ксано, це Розалія, — слухняно вимовив чоловік. — Розаліє, познайомся з Ксаною… моєю дівчиною. 

Його… ким?! 

— Деменцій, у тебе що, з головою проблеми?! — здивовано вигукнула, та він раптом опинився надто близько, змусивши замовкнути. 

Загрозливо примружився, наче намагався поглядом перетворити мене на мармур. І знову запах його парфумів пробрався у легені, сигналізуючи мозку про небезпеку.

— Помовч, — процідив ледь чутно, а тоді глянув поверх моєї голови на бабуню. — Вибач, ми трохи посварилися перед твоїм приїздом. 

Нахмурившись, я відвернулася від нього та ще раз оглянула Розалію. Цікаво, які у них стосунки з Демом, і чи допоможе вона мені, якщо дізнається, що насправді статус мого хлопця Альцгеймеру може хіба в рожевих снах наснитися, і насправді я тут діва в біді?

— Це тому твоя дівчина боса? — схиливши голову на бік, хитро примружилася стара. — Втікала від тебе, поганця, аж капці погубила? 

Я вже відкрила рота, щоб відповісти, видавши горе-викрадачів, коли сильна руки обвилася навколо моєї талії. Ледь не прикусила собі язика, опинившись раптом у повітрі, і спантеличено кліпаючи, витріщилася на похмурого Дема. Якогось біса підняв мене на руки, притискаючи до грудей, наче найцінніше в своєму нікчемному житті? Ну, з останнім не посперечаєшся, а от… якого, бляха, чорта він собі дозволяє?!

— Сонечко, ти ж простудишся, — озвався, вичавивши ще одну посмішку з арсеналу бракованих. 

Сонечко тобі в голову напекло, Шрамику! — подумки вилаялась я, спопеляючи його поглядом. — Ні, ну, що це за вулична вистава для бездомних? Думаєш божа кульбабка повірить у твою безталанну гру?! Так, секундочку…

Не зважаючи на те, що ситуація мені геть не подобалася, а вибраний чоловіком сценарій фіктивних стосунків був банальним до неможливості, в голові раптом завертілися шестерні, підкидаючи мені геніальну ідею. Вибратися звідси за допомогою бабуні можна ж і по-доброму. Особливо, якщо вона мені довірятиме. Час показати цьому недоумку, що таке справжня вистава.

Здається, з усмішкою я трохи переграла, бо Дем аж здригнувся від її несподіваної появи, ледь не впустивши мене. Довелося швиденько закинути руки йому на шию, притуляючись ближче. 

— Котику, — промуркотіла так, щоб чула бабуня. — В твоїх сильних руках я палаю і без гарячки. А закоханий погляд пече, наче мамині домашні гірчичники. Ти - мій особистий сорт Гематогену...

І, клацнувши ошалілого від моїх порівнянь Дема по носі, озирнулася на Розалію. Їй моя вистава, здається, сподобалася куди більше, бо тонкі губи тремтіли від тамованої посмішки, а в сірих очах сяяли хитринки. 

— Ех, молодь, — врешті зітхнула вона та рушила сходами вгору. — Скажи хлопцям, хай перенесуть з авто продуктові пакети. А то харчуєтесь, певно, одним фастфудом. 

— Ти готувала… для нас? — здивовано перепитав чоловік, звільнивши одну руку, щоб упіймати ключі від авто, кинуті бабунею. 

— Хай бог милує, звісно ж у ресторані замовила, — пробурчала жінка, зникаючи в дверях будинку. — На вас не наготуєшся.

От тобі й божа кульбабка… зі сталевим стеблом.

На мій тихий сміх Деменцій лиш міцніше вп’явся в мій бік пальцями, змусивши зашипіти від болю, та пропалив карим поглядом. 

— Якщо ляпнеш їй хоч одне зайве слово, — загрозливо прогарчав. — Я тебе на цьому подвір’ї поховаю, зрозуміла? 

Однак, після бабуні мене вже геть не лякав його загрозливий голос, тому я лиш повільно провела пальцем по його небритій щоці та видихнула в губи:

— А бабуні моє зникнення ми як пояснимо, ко-ти-ку?

І засміялася, коли той різко поставив мене на бетонну долівку та, схопивши за руку, поволік всередину.

 А я навіть капці забрати не встигла, лиш помітивши, як до них зацікавлено наближається один із доберманів. Що ж, пощастило викрадачам, що не доведеться розщедрюватися на нові, тому, що вже скоро ми разом із Розалією поїдемо назад у місто в червоній спортивній крихітці.

❤️

Не забудьте тицьнути на сердечко біля обкладинки книги :3 Це допомагає піднятися в рейтинзі, і так історію побачить більше читачів *_* Дякую ❤️❤️❤️