Тиха революція сердець

Час в офісі продовжував текти, і зміни у відносинах між Едою та Ніколасом ставали дедалі очевиднішими, хоча обоє старанно намагалися не звертати на них уваги. Їхня взаємодія, колись формальна й напружена, тепер стала складнішою, наповненою не лише робочими моментами, а й чимось невловимим, майже особистим.

Еда помічала, що Ніколас усе частіше зупиняє погляд на ній, коли думає, що вона цього не бачить. Вона теж не могла стримати цікавості до нього, хоча й намагалася зберегти професійність.

Одного ранку, працюючи над важливим проєктом, Еда забула свою чашку з кавою біля принтера. Ніколас, проходячи повз, помітив це й взяв її.

— Ти завжди залишаєш речі у найневідповідніших місцях? — запитав він, підходячи до її столу.

Еда здивовано підняла погляд від ноутбука.

— Дякую, ви мій рятівник, — відповіла вона з легкою усмішкою, приймаючи чашку.

— Рятівник? Це занадто голосно сказано. Я просто запобіг можливому хаосу, коли хтось міг би перекинути це на документи.

— Ну, у вашому стилі — перетворити маленький жест на логічний аргумент, — пожартувала вона, підморгнувши.

Ніколас не відповів одразу, але куточок його губ трохи піднявся.
Вечір того ж дня виявився доволі напруженим. Вони разом залишилися в офісі, щоб завершити презентацію для важливого клієнта. Напруга робочого дня трохи спала, коли вони вирішили зробити перерву й випити чаю.

— Це занадто яскраво, — заперечив Ніколас, переглядаючи ескізи Еди.

— А ви завжди вибираєте найсіріші варіанти? — відповіла вона, трохи жартома, трохи серйозно.

— Тому що вони працюють. А ось твій варіант — це ризик.

— Але ризик — це те, що змушує людей запам’ятати нас, — сказала Еда, відкидаючись у кріслі й схрещуючи руки.

Він дивився на неї кілька секунд, а потім несподівано погодився.

— Гаразд. Спробуємо твій підхід, але якщо це провалиться, ти будеш пояснювати це клієнту.

— Згода, — посміхнулася вона.

— А ви завжди такий строгий до себе? — Еда подивилася на нього з щирим інтересом.

Ніколас трохи помовчав, здавалося, зважуючи, чи варто відповідати.

— Завжди. Це частина мене. Якщо не я, то хто буде тримати все під контролем?

Еда кивнула, її очі трохи пом’якшали.

— Знаєте, іноді контроль — це не найголовніше. Ви ж теж людина, Ніколасе.

Він здивовано підняв брови.

— Ти мене вважаєш людиною? — у його голосі прозвучав ледь помітний сарказм, але знову ж таки — м’який.

Еда засміялася, і її сміх неначе наповнив простір теплом.

— Так, і навіть більше, ніж ви собі уявляєте. У вас є почуття гумору, ви іноді посміхаєтеся… Що ще мені потрібно, щоб підтвердити це?

Він тихо засміявся, і це був один із небагатьох разів, коли вона бачила його таким.

— Можливо, ти занадто добре мене оцінюєш, — сказав він, але в його голосі не було ні колишньої холодності, ні відстороненості.

На мить вони просто мовчки дивилися одне на одного, і це мовчання вже не було незручним. Це був той момент, коли обидва зрозуміли: щось змінилося.

— Гаразд, повертаємось до роботи, інакше нас винесуть разом із цими документами, — сказала Еда, намагаючись повернути легкість.

Ніколас кивнув, але всередині відчував, як маленький шматочок його стіни тріснув ще більше.

— Ти вмієш змінювати простір навколо себе.

— Що? — Еда не одразу зрозуміла.

— Ти створюєш енергію. Не тільки у своїй роботі, а взагалі. Це... незвично.

Еда здивовано дивилася на нього, але потім її очі м’яко засяяли.

— Це, мабуть, один із найкращих компліментів, які я коли-небудь чула, — сказала вона з легким рум’янцем на щоках                                                                                         

Ніколас лише кивнув, ніби сам не міг зрозуміти, чому вирішив це сказати.

Тієї ночі обидва відчували, як невидима стіна між ними стає дедалі тоншою. Це більше не було лише робоче партнерство. Це було щось інше, щось, що вони ще не могли назвати, але обидва відчували.