Глава 41. Несподіване знайомство

Це сталося на третьому тижні в новому університеті. Я йшла коридором після пари, тримаючи в руках купу підручників, і раптом налетіла на когось. Підручники розлетілися по підлозі, я ледь не впала, але чиясь рука схопила мене за лікоть і втримала.

- Обережно, - сказав низький голос.

Я підняла очі. Переді мною стояв хлопець. Високий, з темним хвилястим волоссям і сірими очима, які дивилися на мене з легкою усмішкою. Він був у светрі та джинсах, з рюкзаком на одному плечі.

- Вибачте, - сказала я, нахиляючись, щоб зібрати підручники. - Я не дивилася, куди йду.

- Це моя провина, - сказав він, допомагаючи мені. - Я теж не дивився.

Наші руки зустрілися над одним підручником. Я відсмикнула свою, ніби обпеклася.

- Я Данило, - сказав він, підводячись і простягаючи мені руку.

- Кріс, - відповіла я, потискуючи її.

- Кріс? - він нахмурився. - Ти не та Кріс, яка перемогла на конкурсі у Варшаві?

Я завмерла. Знову. Він знав.

- Так, - сказала я. - Це я.

- Я бачив твій виступ, - сказав він. - Це було неймовірно. Ти така талановита.

- Дякую, - сказала я, намагаючись усміхнутися.

- Слухай, - сказав він. - Я тут нещодавно. Може, покажеш мені університет? Я заблукав.

Я замислилася. Я не хотіла заводити нових знайомств. Але він був ввічливим, і я не могла відмовити.

- Добре, - сказала я. - Ходімо.

Ми пішли коридором. Данило розповідав про себе - він перевівся з іншого міста, вивчає журналістику, любить музику та спорт. Він був легким у спілкуванні, жартував, сміявся.

- А ти? - запитав він. - Чому перевелася?

Я замовкла. Я не хотіла розповідати.

- Це довга історія, - сказала я.

- Я люблю довгі історії, - сказав він.

- Можливо, колись, - сказала я. - Але не зараз.

Він кивнув, не наполягаючи. І я відчула вдячність.

Ми дійшли до виходу.

- Дякую, що показала мені дорогу, - сказав він. - Сподіваюся, ми ще побачимося.

- Можливо, - сказала я.

Я розвернулася й пішла. Але відчувала його погляд на своїй спині.

***

Наступного дня я побачила його знову. Він чекав біля входу до їдальні.

- Кріс! - вигукнув він, побачивши мене. - Як добре, що я тебе зустрів!

- Привіт, - сказала я. - Що ти тут робиш?

- Чекаю на тебе, - сказав він просто. - Я хотів запросити тебе на каву.

Я завмерла.

- Данило, - сказала я. - Я не... я не шукаю стосунків.

- Я не пропоную стосунки, - сказав він. - Я пропоную каву. Дві чашки. Розмова. Нічого більше.

Я подивилася на нього. У його очах була щирість.

- Добре, - сказала я. - Але тільки кава.

- Тільки кава, - погодився він.

Ми пішли до кав'ярні. Він розповідав про своє місто, про свою сім'ю, про свої мрії. Він був цікавим, розумним, добрим. Але я тримала дистанцію.

- Ти не довіряєш мені, - сказав він, коли ми закінчили.

- Я не довіряю нікому, - сказала я. - Принаймні, зараз.

- Я розумію, - сказав він. - Але я не здамся.

- Данило...

- Я не здамся, - повторив він. - Я бачу в тобі щось. Щось справжнє. І я хочу дізнатися тебе краще.

Я замовкла. Я не знала, що відповісти.

- Я не поспішаю, - сказав він. - Я просто буду поруч. Якщо ти дозволиш.

Я кивнула. Я не знала, чи роблю правильно. Але щось у ньому викликало довіру.

***

Того вечора я розповіла Марті про Данила.

- Ого! - вигукнула вона. - У тебе залицяльник!

- Він не залицяльник, - сказала я. - Він просто... друг.

- Друг, який запрошує тебе на каву й дивиться на тебе, як на зірку? - вона підняла брову.

- Марто, - сказала я. - Я не готова. Після Микити... я не можу.

- Я розумію, - сказала вона, сідаючи поруч. - Але не всі чоловіки - Микити. Деякі - справжні.

- Я знаю, - сказала я. - Але я боюся.

- Це нормально, - сказала вона. - Але не дозволяй страху керувати тобою. Якщо Данило хороший, дай йому шанс. Не поспішай. Але не закривайся.

Я кивнула. Вона мала рацію.

***

Через тиждень Данило підійшов до мене після занять.

- Кріс, - сказав він. - Я хочу поговорити.

- Про що? - запитала я.

- Я чув про тебе, - сказав він. - Про те, що сталося в твоєму старому університеті.

Я завмерла.

- І що ти чув? - запитала я, намагаючись, щоб голос не тремтів.

- Що тебе звинуватили в тому, що ти штовхнула дівчину зі сходів, - сказав він. - Але я не вірю цьому.

Я витріщилася на нього.

- Чому? - запитала я.

- Тому що я бачив, як ти танцюєш, - сказав він. - Я бачив, як ти дивишся на людей. Ти не здатна на жорстокість. Я знаю це.

Я відчула, як сльози підступають до очей.

- Дякую, - прошепотіла я.

- Я не кажу це просто так, - сказав він. - Я хочу, щоб ти знала: я на твоєму боці. Незалежно від того, що кажуть інші.

Він узяв мою руку.

- Я не поспішаю, - сказав він. - Але я не здаюся.

Я подивилася на нього. У його очах була щирість.

- Я не готова, - сказала я. - Але... дякую.

- Цього достатньо, - сказав він.