Глава 40. Нові друзі. Марта та її команда

Наступного ранку я прокинулася з відчуттям, яке важко було назвати. З одного боку, я хотіла піти до танцювального клубу, про який розповіла Марта. З іншого - я боялася. Боялася, що мене знову не приймуть. Боялася, що мене знову будуть оцінювати, порівнювати, засуджувати.

Я лежала в ліжку й дивилася в стелю. У голові крутилися думки: «А що, як вони вже знають про Таню? А що, як вони вважають мене винною? А що, як вони не захочуть зі мною танцювати?»

Я взяла телефон і написала Насті:

«Я хочу піти до клубу, але боюся».

Вона відповіла миттєво:

«Це нормально. Ти пережила травму. Але ти не можеш дозволити їй керувати твоїм життям. Йди. Танцюй. Будь собою».

Я усміхнулася. Настя завжди знала, що сказати.

Я підвелася, вдягла спортивний костюм - чорні легінси та яскраву футболку - і заплела волосся в тугий хвіст. Я подивилася в дзеркало. Там стояла дівчина, яка змінилася. Не та, яка боялася всього на світі. А та, яка могла загорітися. Та, яка вже горіла.

- Ти готова, - сказала я собі. - Ти завжди готова.

Я вийшла з дому. На вулиці світило сонце, птахи співали. Я йшла до нового університету й відчувала, як хвилювання змінюється передчуттям чогось нового.

***

Марта чекала на мене біля входу до танцювального клубу. Вона стояла з двома чашками кави в руках і посміхалася так широко, ніби я була її найкращою подругою, яку вона не бачила сто років.

- Кріс! - вигукнула вона, побачивши мене. - Ти прийшла!

- Я не могла встояти, - сказала я, усміхаючись.

Вона обійняла мене однією рукою, другою тримаючи каву.

- Я так рада! - сказала вона. - Я знала, що ти прийдеш. Я відчувала це.

- Ти завжди така впевнена? - запитала я.

- Завжди, - вона підморгнула. - Це моя суперсила.

Вона простягнула мені каву. Я взяла її й відчула, як тепло розливається по всьому тілу.

- Ходімо, - сказала Марта. - Я познайомлю тебе з дівчатами.

Ми зайшли до залу. Він був не таким великим, як у нашому старому спортзалі, але затишним. Дзеркала на стінах, дерев'яна підлога, кілька колонок у кутку. У залі вже були дівчата - п'ять, різного віку, але з однаковими усмішками.

- Дівчата! - вигукнула Марта. - Це Кріс! Та сама Кріс!

- Ого! - вигукнула одна з них - руда дівчина з веснянками на обличчі та яскраво-зеленими очима. - Я бачила твій виступ! Це було неймовірно!

- Дякую, - сказала я, почуваючись трохи ніяково.

- Я Оля, - сказала вона, підходячи й простягаючи руку. - Я тут наймолодша. Мені дев'ятнадцять. І я обожнюю танці.

- Кріс, - відповіла я, потискуючи її руку.

До нас підійшла висока брюнетка з довгим волоссям, яке вона заплела в косу. У неї були спокійні, добрі очі.

- Я Ірина, - сказала вона. - Я тут найстарша. Мені двадцять три. Я закінчила університет, але не можу залишити танці.

- Це чудово, - сказала я. - Що тебе тримає тут?

- Любов, - вона усміхнулася. - Це єдине, що має значення.

Поруч стояли ще дві дівчини - близнючки з однаковими зачісками та однаковими усмішками.

- Я Аліна, - сказала перша.

- А я Аліса, - сказала друга.

- Ви близнючки? - запитала я.

- Так, - сказала Аліна. - Але ми різні. Я - вогонь, вона - вода.

- А я - вітер, - додала Аліса. - Ми разом створюємо бурю.

Я засміялася. Вони були неймовірними.

- А я - Марта, - сказала Марта, хоча я вже знала це. - Я - душа цієї команди. І я рада, що ти з нами.

- Я теж рада, - сказала я. - Але я не впевнена, що гідна бути тут.

- Що? - Марта витріщилася на мене. - Ти перемогла на міжнародному конкурсі! Ти - зірка!

- Я не зірка, - сказала я. - Я просто танцюю.

- Ось це і є зірка, - сказала Ірина. - Той, хто не вважає себе зіркою, але світить яскравіше за всіх.

Я відчула, як щоки загоряються. Ці дівчата були іншими. Вони не заздрили, не змагалися, не намагалися принизити. Вони просто раділи.

- Ну що, - сказала Марта. - Почнемо?

- Почнемо, - сказала я.

***

Ми почали репетицію. Марта вимкнула верхнє світло й увімкнула музику. Заграла мелодія - повільна, плавна, з глибоким басом. Я впізнала її. Це був трек, який я чула колись, але ніколи не танцювала під нього.

- Це для розминки, - сказала Марта. - Я хочу, щоб ти відчула музику. Не думай про рухи. Просто рухайся.

Я закрила очі. Музика огорнула мене, як тепла хвиля. Я почала рухатися повільно, відчуваючи кожну ноту, кожен удар басу. Мої руки піднялися вгору, моє тіло почало хвилеподібно рухатися.

Коли трек закінчився, я відкрила очі. Дівчата дивилися на мене з відкритими ротами.

- Це було... - почала Оля.

- Неймовірно, - закінчила Ірина.

- Ти не танцюєш, ти живеш, - сказала Марта.

Я почервоніла.

- Дякую, - сказала я. - Я просто відчуваю музику.

- Ось це й є головне, - сказала Марта. - Відчувати. А тепер покажи нам щось своє.

Я замислилася. Що я могла показати? Я згадала свій виступ у клубі «Пульс», своє соло. Я згадала, як імпровізувала, коли Таня кинула кульку.

- Я покажу вам одну річ, - сказала я. - Це імпровізація. Я не знаю, що буде. Просто ввімкніть музику.

Марта кивнула й натиснула кнопку. Заграла швидка латина. Я почала танцювати.

Моє тіло рухалося в ритмі. Я робила оберти, стрибки, піруети. Я додавала рухи, яких ніколи не робила раніше. Я імпровізувала так природно, ніби це було задумано.

Коли музика затихла, я завмерла. Дівчата аплодували.

- Це було неймовірно! - вигукнула Оля. - Як ти це робиш?

- Я просто відчуваю, - сказала я. - Музика говорить зі мною. І я відповідаю.

- Ти маєш навчити нас цього, - сказала Аліна.

- Я спробую, - сказала я.

Ми почали репетицію. Я показала їм кілька рухів, вони показали свої. Ми сміялися, експериментували, імпровізували. Я відчувала, як напруга останніх тижнів поступово відступає.

- Ти така класна! - сказала Оля. - Як ти це робиш?

- Просто відчуваю музику, - сказала я. - Це все.

- Ні, це не все, - сказала Марта. - Це талант. І ми раді, що ти з нами.