Глава 37. Ранок нового кошмару. Університет ворожий

Я прокинулася з відчуттям, що всередині мене щось померло. Очі були опухлими від сліз, голова боліла, а в грудях пульсував глухий біль. Я не хотіла вставати. Я не хотіла йти до університету. Але я знала: якщо я не піду, це буде означати, що я здалася.

Я вдяглася, заплела волосся й вийшла з дому. На вулиці світило сонце, але мені здавалося, що навколо темрява.

Коли я зайшла до університету, усе почалося одразу.

- Дивіться, це вона! - почула я шепіт.

- Та, що штовхнула Таню зі сходів.

- Жорстока тварюка!

Я опустила голову й пішла швидше. Але вони не відступали. Хтось штовхнув мене в плече, хтось кинув у мою сторону зім'ятий папірець.

- Зникни звідси! - крикнув хтось.

- Тобі тут не місце!

Я бігла до аудиторії, намагаючись не звертати уваги на образи. Але вони проникали в мою душу, залишаючи глибокі подряпини.

У коридорі я зустріла Настю.

- Кріс! - вигукнула вона. - Я шукала тебе!

- Я в порядку, - сказала я, хоча це було брехнею.

- Ні, ти не в порядку, - сказала вона. - Я чула, що вони говорять. Це жахливо.

- Я звикаю, - сказала я гірко.

Ми зайшли в аудиторію. Але навіть там я не була в безпеці. Студенти сиділи осторонь, ніби я була заразною. Ніхто не хотів сидіти поруч зі мною.

Я сіла в куток, намагаючись стати непомітною. Але це було марно.

***

Через дві години мене викликали до деканату. Я йшла коридором, відчуваючи, як мої ноги тремтять. Я знала, що це не віщує нічого доброго.

У кабінеті сидів декан - суворий чоловік років п'ятдесяти з холодним поглядом. Поруч із ним була заступниця з папкою в руках.

- Сідайте, Крістіно, - сказав він.

Я сіла на стілець навпроти. Мої руки тремтіли.

- Ми викликали вас, щоб обговорити ситуацію, - сказав він. - Ми отримали багато скарг від студентів. Вони стверджують, що ви штовхнули Таню зі сходів.

- Я не штовхала, - сказала я твердо. - Вона впала сама.

- Ми віримо вам, - сказала заступниця, але її голос не звучав переконливо. - Але ситуація вийшла з-під контролю. Студенти влаштували цькування. Ми не можемо забезпечити вашу безпеку.

- Що ви хочете сказати? - запитала я, хоча вже знала відповідь.

- Ми думаємо, що для вашого ж блага краще, якщо ви самі заберете документи, - сказав декан. - Це буде найкращим рішенням для всіх.

Я відчула, як усередині мене щось обривається. Вони виганяли мене. Вони не вірили мені. Вони обирали Таню.

- Але я не винна, - сказала я, і мій голос тремтів. - Я не робила цього.

- Ми знаємо, - сказав декан. - Але ми не можемо ризикувати. Ваша присутність провокує конфлікти. Ми пропонуємо вам перевестися до іншого університету. Ми допоможемо з документами.

Я сиділа мовчки, дивлячись у стіл. Сльози підступали до очей, але я не дозволила їм пролитися.

- Я згодна, - сказала я тихо.

Я вийшла з кабінету, тримаючи папку з документами. Мої ноги були ватяними, серце розривалося від болю.

Я втратила свій університет. Я втратила своє місце. Я втратила майже все.

***

Я йшла коридором, коли побачила його. Микита стояв біля вікна, розмовляючи з кимось по телефону. Коли він побачив мене, він вимкнув телефон і підійшов.

- Кріс, - сказав він. - Я чув, що ти була в деканаті.

- Вони попросили мене забрати документи, - сказала я. - Я переводжуся.

Він замовк. Я бачила, як його обличчя змінюється. Але я не бачила в ньому болю. Я бачила полегшення.

- Можливо, це на краще, - сказав він. - Тут стало надто напружено.

Я витріщилася на нього.

- Ти серйозно? - запитала я. - Ти на їхньому боці?

- Я не на чиємусь боці, - сказав він. - Я просто хочу, щоб ти була в безпеці.

- Ти хочеш, щоб я пішла, - сказала я. - Ти хочеш, щоб я зникла.

- Я не казав цього.

- Ти не сказав, але це видно, - сказала я. - Ти вибрав її. Ти завжди обирав її.

- Кріс, це не так...

- Досить, - сказала я. - Я більше не хочу тебе бачити.

Я розвернулася й пішла. Сльози текли по моїх щоках, але я не зупинялася.

Я втратила все. Свій університет. Своє кохання. Своє життя.

***

Я вийшла з університету, не знаючи, куди йти. Мої ноги самі привели мене до спортзалу. Там я знайшла Олену, Юлю, Катю та Іру. Вони вже знали.

- Кріс, - сказала Олена, побачивши моє обличчя. - Що сталося?

- Мене виганяють, - сказала я. - Я перевожуся.

- Що? - вигукнула Іра. - Це нечесно!

- Я знаю, - сказала я. - Але я не можу боротися з усіма.

- Ми з тобою, - сказала Юля. - Ми не дозволимо їм зламати тебе.

- Я не здамся, - сказала я. - Але я не можу залишатися в цьому університеті.

- Ми розуміємо, - сказала Катя. - Але ми залишаємося твоїми друзями. Назавжди.

- Ми будемо тренуватися разом, - додала Іра. - Де б ти не була.

Я відчула, як сльози знову підступають до очей. Але це були сльози вдячності.

- Дякую вам, - сказала я. - Я не знаю, що б я робила без вас.

- Ти б боролася, - сказала Олена. - Ти завжди борешся. А ми будемо поруч.

Ми обійнялися. Я відчула, як їхня підтримка дає мені сили.

***

Через тиждень мені зателефонував Артем. Я не очікувала цього дзвінка.

- Кріс, - сказав він. - Я чув, що сталося. Олена розповіла мені все.

- Так, - сказала я. - Мене вигнали.

- Це нечесно, - сказав він. - Я знаю, що ти не винна.

- Дякую, що віриш мені, - сказала я.

- Я хочу зробити тобі пропозицію, - сказав він. - Я знаю, що ти переводишся. Але я хочу, щоб ти продовжувала працювати зі мною. Мій проєкт розширюється. Мені потрібна талановита людина. І я хочу, щоб це була ти.

Я завмерла. Артем пропонував мені роботу. Справжню роботу.

- Я... я не знаю, що сказати, - прошепотіла я.

- Скажи «так», - сказав він. - Я не дозволю твоєму таланту пропасти.

Я усміхнулася вперше за довгий час.

- Так, - сказала я. - Я згодна.

- Чудово, - сказав він. - Приїжджай до студії завтра. Ми почнемо працювати.

Я поклала телефон і відчула, як у грудях з'являється маленька іскра надії.