Глава 34. Пояснення

Я стояла в спортзалі, тримаючи телефон у тремтячій руці, і слухала його дихання. Серце калатало так, що, здавалося, його стукіт чути через слухавку.

- Кріс, - повторив він, і його голос тремтів. - Я... я знаю, що ти, напевно, ненавидиш мене зараз. І ти маєш на це право. Але я хочу пояснити.

- Пояснюй, - сказала я, намагаючись, щоб мій голос звучав твердо, хоча всередині мене все тремтіло.

Він замовк на мить. Я чула, як він важко дихає, наче збирався з думками.

- Таня подзвонила мені, коли ми святкували, - почав він. - Вона плакала. Вона сказала, що до неї пристав якийсь хлопець у барі, що вона боїться, що він не відстає. Вона сказала, що їй нікого попросити про допомогу. Що вона сама в чужому місті, що вона налякана.

- І ти повірив їй, - сказала я. - Ти повірив їй, хоча знаєш, що вона брехала раніше.

- Я знаю, - сказав він. - І я знаю, що це було дурно. Але я не міг ризикувати. Що, якби цього разу вона не брехала? Що, якби їй справді загрожувала небезпека? Я не зміг би пробачити собі, якщо б щось сталося.

Я замовкла. Я розуміла його логіку. Я розуміла, що він хотів допомогти. Але біль усе ще був там.

- Але чому ти не попередив мене? - запитала я. - Чому ти просто зник?

- Я не знаю, - сказав він. - Я думав, що швидко повернуся. Я думав, що допоможу їй, і все. Але коли я прийшов, виявилося, що ніякого хлопця немає. Вона просто хотіла поговорити зі мною.

- Вона виманила тебе, - сказала я. - Вона маніпулювала тобою.

- Я знаю, - сказав він. - І коли я зрозумів це, я розвернувся й пішов. Але вона встигла сфотографувати нас. Я не знав, що вона надішле тобі фото.

- Але ти не написав мені, - сказала я. - Ти не пояснив. Ти просто чекав.

- Я боявся, - сказав він. - Я боявся, що ти не захочеш слухати. Я боявся, що ти проженеш мене. Я думав, що якщо я дам тобі час заспокоїтися, ти зможеш вислухати.

- Я не хотіла заспокоюватися, - сказала я. - Я хотіла, щоб ти прийшов і пояснив. Щоб ти довів, що я важлива для тебе.

- Я знаю, - сказав він. - І я дуже шкодую, що не зробив цього. Я був дурнем. Я боявся, що ти залишиш мене, і тому зробив тільки гірше.

Я відчула, як сльози підступають до очей, але я не дозволила їм пролитися.

- Микито, - сказала я. - Я люблю тебе. І я хочу вірити тобі. Але я не можу бути з кимось, хто виправдовує Таню і зникає, не попередивши.

- Я більше ніколи не зникну, - сказав він. - Я обіцяю. І я більше не виправдовуватиму її. Вона показала своє справжнє обличчя. Я бачу це.

- Я хочу вірити тобі, - сказала я. - Але мені потрібен час.

- Я дам тобі час, - сказав він. - Скільки тобі потрібно. Я чекатиму. Я доведу, що я гідний тебе.

Я замовкла. Я не знала, що відповісти. Мої думки плуталися, серце калатало.

- Я зателефоную тобі завтра, - сказала я. - А зараз мені потрібно подумати.

- Я чекатиму, - сказав він. - Я завжди чекатиму на тебе.

Я поклала трубку.

***

Я вийшла зі спортзалу й пішла до Насті. Вона жила неподалік, і я знала, що вона завжди готова вислухати.

- Кріс! - вигукнула вона, відчиняючи двері. - Ти виглядаєш так, ніби щойно зустрілася з привидом!

- Майже так, - сказала я. - Микита подзвонив.

Настя завмерла.

- І що він сказав?

Я переповіла їй усе. Про дзвінок Тані, про її брехню, про те, що він не попередив мене, про те, що він чекав.

- І що ти думаєш? - запитала вона, коли я закінчила.

- Я не знаю, - зізналася я. - Я люблю його. Але я не можу забути, що він зник.

- Він зробив помилку, - сказала Настя. - Але він визнає це. Він не виправдовується, він пояснює. Це важливо.

- Але чому він просто не прийшов? - запитала я. - Чому він чекав?

- Тому що він боявся, - сказала Настя. - Чоловіки іноді бояться. Вони думають, що якщо вони дадуть нам простір, ми заспокоїмося. Але ми хочемо, щоб вони були поруч.

- Ти маєш рацію, - сказала я. - Але я не знаю, що робити.

- Ти маєш зробити те, що відчуваєш, - сказала Настя. - Якщо ти любиш його, і якщо ти віриш, що він зміниться, - дай йому шанс. Але якщо ти не можеш пробачити, - не мучай себе.

- Я дам йому шанс, - сказала я. - Але тільки один.

- Це справедливо, - сказала Настя. - І пам'ятай: я з тобою. Що б ти не вирішила.

Ми обійнялися. Я відчула, як її підтримка дає мені сили.

***

Увечері я сиділа на кухні з мамою. Вона готувала чай, а я мовчки дивилася у вікно.

- Кріс, - сказала вона. - Я бачу, що ти думаєш про Микиту.

- Він подзвонив, - сказала я. - Він пояснив, що сталося.

- І що ти вирішила? - запитала вона.

- Я не знаю, - зізналася я. - Я люблю його. Але я не можу забути, що він зник.

- Кріс, - сказала мама, сідаючи навпроти. - Люди роблять помилки. Важливо не те, що він зробив, а те, що він робить, щоб виправити це.

- Він сказав, що зміниться, - сказала я.

- Тоді дай йому шанс, - сказала мама. - Але не дозволяй йому використовувати тебе. Якщо він справді зміниться - чудово. Якщо ні - ти будеш знати, що ти зробила все, що могла.

Я кивнула. Мама мала рацію.

- Я люблю тебе, мамо, - сказала я.

- Я тебе теж, донько, - відповіла вона.

***

Наступного дня я зустрілася з Микитою. Ми сиділи в кав'ярні, яку я любила. Там було затишно, тихо, і ми могли поговорити без зайвих вух.

Він виглядав втомленим. Під очима були тіні, волосся розкуйовджене. Він не спав. Я бачила це.

- Кріс, - сказав він. - Я дуже хочу, щоб ти знала: я шкодую. Я зробив помилку. І я зроблю все, щоб виправити її.

- Як ти збираєшся це робити? - запитала я.

- Я піду до Тані, - сказав він. - Я скажу їй, що більше не хочу мати з нею нічого спільного. Я скажу їй, що вона перетнула межу. І я попрошу її заблокувати мене скрізь.

- Ти зробиш це? - здивувалася я.

- Так, - сказав він. - Я зроблю це сьогодні. Я хочу, щоб ти знала: ти - найважливіша людина в моєму житті. І я не дозволю нікому стати між нами.

Я замовкла. Його слова торкнулися мого серця.