Глава 33. Тиша. Очікування

Минув тиждень. Микита не дзвонив. Не писав. Він просто зник.

Я намагалася не думати про нього. Я ходила на заняття, зустрічалася з Настею, проводила час із родиною. Але вночі, коли я залишалася сама, я думала про нього.

Чому він не намагався пояснити? Чому він не прийшов? Чому він просто чекав?

Я брала телефон, дивилася на його номер і думала: «Набрати? Запитати?» Але я не могла. Я не хотіла бути тією, хто робить перший крок.

- Якщо він хоче бути зі мною, він прийде, - сказала я собі. - Якщо ні - значить, не вартий.

Але очікування було болісним.

***

Одного ранку я прокинулася з відчуттям, що я готова рухатися далі. Біль усе ще був там, але він став тихішим, не таким гострим.

Я підійшла до дзеркала й подивилася на своє відображення.

- Ти сильна, - сказала я собі. - Ти пережила стільки всього. І ти переживеш це.

Я вдягла спортивний костюм, заплела волосся в хвіст і вийшла з дому. Я пішла до спортзалу - туди, де все починалося.

Я ввімкнула музику й почала танцювати. Моє тіло рухалося в ритмі, моя душа співала. Я відчувала, як біль поступово відступає.

Я знала, що попереду ще багато викликів. Але я була готова. Я була сильна. Я була не сама.

І це було найважливіше.

***

Я вже збиралася йти, коли мій телефон завібрував. Я глянула на екран - і завмерла.

Микита.

Я довго дивилася на екран, не знаючи, що робити. Взяти слухавку? Скинути? Зачекати?

Я згадала слова Насті: «Якщо він хоче бути з тобою, він має довести це».

Я взяла слухавку.

- Алло? - сказала я, намагаючись, щоб мій голос звучав спокійно.

- Кріс, - почула я його голос. Він був втомленим, стурбованим. - Я... я хочу пояснити.

- Пояснюй, - сказала я.

І я слухала.