Глава 30. Правда. Біль, який ріже

Я повернулася до ресторану. Мої руки тремтіли, обличчя було блідим. Дівчата побачили мій стан і завмерли.

- Кріс, що сталося? - запитала Олена.

Я простягнула їй телефон. Вони побачили фото.

- Це... це Микита? - прошепотіла Іра.

- Так, - сказала я, і мій голос тремтів. - Він пішов до неї. Він покинув нас.

Юля стиснула кулаки.

- Як він міг? - вигукнула вона. - Після всього, що ви пережили?

- Він не попередив, - сказала Катя. - Він просто зник.

Я відчула, як сльози підступають до очей. Але я не хотіла плакати. Я хотіла зрозуміти.

- Я зателефоную йому, - сказала Олена. - Я змушу його пояснити.

Вона набрала його номер. Нам усім було чути, як він відповів.

- Алло? - голос Микити був стурбованим.

- Микито, де ти? - холодно запитала Олена. - Ти знаєш, що Кріс хвилюється?

- Я... я не міг попередити, - сказав він. - Таня подзвонила мені. Вона сказала, що до неї пристав якийсь хлопець, що вона боїться. Вона просила про допомогу.

- І ти повірив їй? - голос Олени став сталевим.

- Я не міг залишити її в біді, - сказав він. - Навіть якщо вона брехала раніше... що, якщо цього разу правда?

Я не витримала. Я вихопила телефон в Олени.

- Микито, - сказала я. - Як ти міг? Ти покинув нас. Ти покинув мене. Ти не сказав ні слова. Ти просто зник.

- Кріс, я...

- Ти вибрав її, - сказала я. - Знову. Ти вибрав її замість мене.

- Я не вибирав, - сказав він. - Я просто хотів допомогти.

- Тоді чому ти не взяв мене з собою? Чому ти не попередив?

Він замовк. Я чула, як він важко дихає.

- Я не знаю, - сказав він. - Я просто... я хотів захистити тебе від цього.

- Захистити? - я засміялася гірко. - Ти зробив тільки гірше.

Я кинула трубку.

***

Я стояла, тримаючи телефон у руці, і відчувала, як біль розриває мене зсередини. Дівчата оточили мене.

- Кріс, - сказала Олена. - Ми з тобою.

- Він не вартий тебе, - сказала Юля. - Він зробив вибір. І це був неправильний вибір.

- Ти сильна, - сказала Катя. - Ти впораєшся.

Іра обійняла мене.

- Ми любимо тебе, - сказала вона. - Ти не одна.

Я відчула, як їхня підтримка дає мені сили. Але біль був занадто сильним.

- Я хочу додому, - прошепотіла я. - Я хочу до мами.

- Ми поїдемо, - сказала Олена. - Завтра. А сьогодні ми будемо разом.

Я кивнула. Я не знала, що буде завтра. Але я знала, що в мене є команда. У мене є друзі. У мене є родина.

І це було найважливіше.