Епілог

Рік потому.

Сонячний літній день заливав Забуччя густим, золотим світлом, схожим на рідкий мед. Повітря було наповнене дзижчанням бджіл, дитячим сміхом і ароматом лаванди, що буйно розрослася вздовж оновленої бруківки на центральній площі. Містечко, що ще рік тому здавалося сонним і забутим, тепер жило. Воно дихало на повні груди.

Сьогодні був особливий день. День, якого чекали всі.
Біля палітурної майстерні, на місці старого, напівзруйнованого сараю, тепер стояла нова, але ніби завжди тут присутня, будівля. Зроблена з темного дерева і світлого каменю, з великими вікнами і різьбленим ґанком, вона ідеально вписувалася в архітектуру містечка. Над входом висіла витончена кована вивіска, зроблена за ескізом з її старого записника, — "Музей-архів 'Казки Забутого Гаю'".
Навколо зібрався натовп — майже всі мешканці Забуччя, гості з сусідніх сіл, кілька журналістів з обласного центру. Усі були ошатними, усміхненими. Діти бігали по траві, тримаючи в руках яскраві повітряні кульки. Пані Галина, в елегантній сукні, розносила на таці лимонад і своє фірмове печиво. Пані Марта з архіву стояла з букетом польових квітів і змахувала крадькома сльозу.
Це було свято. Їхнє спільне свято.
На ґанку, перед червоною стрічкою, стояла Аліна. На ній була проста лляна сукня, а її волосся, що вигоріло на сонці, було зібране у вільну косу. Вона дивилася на усміхнені, знайомі обличчя, і її серце переповнювала тиха, глибока радість. Це було не просто відкриття музею. Це було здійснення мрії. Не лише її, а й усіх цих людей, що повірили в неї.

Музей був її дітищем, але він не існував би окремо від того місця, що стояло поруч. Палітурна майстерня теж змінилася. Вона більше не була похмурою, неприступною фортецею. Великі вікна були вимиті до блиску, і крізь них було видно ідеальний порядок всередині. Старі дубові двері були відчинені навстіж, запрошуючи зазирнути досередини. А над дверима з'явилася нова, скромна, але зроблена з неймовірною любов'ю, дерев'яна табличка. На ній було викарбувано лише три слова: "Серце в палітурці".
Ці два простори — старий і новий, її і його — тепер були одним цілим. Вони були пов'язані не лише спільною доріжкою, викладеною річковим каменем, а й невидимою ниткою спільної справи. Її музей розповідав історії, а його майстерня — зберігала їх. Діти, послухавши казку в інтерактивній залі, бігли потім дивитися, як "лікар для книг" повертає до життя старі, пошарпані томи. Туристи, що приїжджали до Забуччя, тепер їхали не лише за тишею, а й за цією унікальною атмосферою, де минуле і сьогодення переплелися так тісно і гармонійно.
Це був їхній спільний проєкт. Її віра та його майстерність. Її ідеї та його руки. Разом вони зробили те, що здавалося неможливим. Вони не просто зберегли спадщину. Вони вдихнули в сонне містечко нове життя, довівши, що казки можуть бути не лише спогадом про минуле, а й дороговказом у майбутнє.

Коли урочисті промови були сказані і червона стрічка перерізана під гучні оплески, натовп радісно ринув усередину. Аліна залишилася на ґанку, спостерігаючи за цим щасливим хаосом. Вона бачила, як маленька дівчинка з двома кісками торкається інтерактивного екрану, і на ньому оживає лісовий дух. Бачила, як літня пара з подивом розглядає стенд із фотографіями їхнього містечка сторічної давнини. Вона чула сміх, здивовані вигуки, шепіт. І кожний цей звук був для неї найсолодшою музикою.
Раптом вона відчула, як її руки торкнулася тепла, знайома долоня. Остап. Він підійшов до неї так тихо, що вона й не помітила. Він став поруч, і його плече торкнулося її плеча. Його пальці м'яко, але міцно переплелися з її.
Він нічого не сказав. Просто стояв поруч і дивився на ту ж картину, що і вона. На його обличчі більше не було тієї похмурої маски, що так її колись налякала. Вона зникла, стерта часом і любов'ю. Тепер його обличчя було спокійним, а в кутиках його темних очей зібралися ледь помітні промінчики усмішки. Він дивився на щасливі обличчя людей, і в його погляді була тиха, глибока гордість.
Вони стояли так довго, мовчки, тримаючись за руки. Їм не потрібні були слова. Вони були одним цілим — два пазли, що нарешті знайшли одне одного і склалися в ідеальну картину. Вони були серцем цього місця, так само, як це місце стало серцем їхнього життя.
Сонце почало схилятися до заходу, фарбуючи небо в теплі, персикові кольори. Остап нахилився до неї, і його губи торкнулися її волосся. Він нахилився до самого її вуха, і його тихий, глибокий голос пролунав, як найінтимніша таємниця, призначена лише для неї.
— Ти врятувала не лише казки.
Його слова були простими, але в них було все: його вдячність, його каяття за минуле, його безмежне кохання. В них була вся їхня історія.
Аліна заплющила очі, вдихаючи знайомий аромат його шкіри, що пахла сонцем, деревом і трохи — книжковим клеєм. Сльози знову підступили до її очей, але цього разу вона їх не соромилася. Вона повернула голову і притиснулася щокою до його сильного, надійного плеча.
Вона не відповіла. Слова були зайвими. Цей жест сказав усе.
Вони стояли разом, дивлячись на своє спільне творіння, на своє відроджене містечко, на своє спільне майбутнє. І в цю мить Аліна з абсолютною, кришталевою ясністю зрозуміла, що пошуки закінчено. Вона знайшла те, що шукала все життя.
Вони були вдома.