Роздiл 10: Серце в палітурці

10.1. Розмова після бурі
Коли за ними зачинилися важкі двері конференц-зали, вони опинилися вдвох у довгому, тихому, залитому сонцем коридорі. Тиша, що запанувала, була зовсім іншою, ніж та, що була між ними в майстерні. Вона не гнітила, не тиснула. Вона була наповнена невисловленими словами, очікуванням, тремтінням повітря.
Аліна стояла, притиснувшись спиною до холодної стіни. Вона була приголомшена. Події останніх п'ятнадцяти хвилин пронеслися, як вихор, залишивши по собі відчуття нереальності. Вона все ще не могла до кінця повірити в те, що сталося. В те, що він тут. В те, що він сказав.
Він стояв навпроти, за кілька кроків, і мовчав. Його героїчна впевненість, яку він демонстрував перед комісією, зникла. Тепер він знову виглядав трохи розгубленим, невпевненим, ніби не знав, що робити і що казати далі. Він переступав з ноги на ногу, ховаючи руки в кишені, і не наважувався підняти на неї погляд.
Нарешті він змусив себе подивитися їй в очі. І в його погляді було стільки болю, стільки каяття, що її серце, яке досі було готове захищатися, здригнулося від співчуття.
— Пробач мені, — нарешті сказав він, і його голос був тихим, хрипким, ледь чутним. — Я був сліпим дурнем.
Він підійшов ближче і простягнув їй її записник.
— Я все прочитав.
Аліна взяла записник, і їхні пальці на мить зустрілися. Цей короткий дотик був сповнений ніжності й обережності.
— Я дозволив своїм привидам зруйнувати все, — продовжував він, і кожне слово давалося йому важко. — Все, що я наговорив тоді... це був не я. Це був мій страх. Я побачив у тобі... побачив минуле. І злякався. Злякався так, як ніколи в житті. І зробив найгірше, що міг. Я вдарив по тобі, щоб захистити себе. Немає слів, щоб описати, який я був ідіот. І немає виправдання моєму вчинку.
Він замовк, очікуючи на її вирок.
Аліна дивилася на нього. На його втомлене, змучене обличчя. На його очі, в яких більше не було ні криги, ні люті, лише глибокий, безмежний жаль. І її образа, яка здавалася такою величезною і непереборною, почала повільно танути, як перший сніг під променями весняного сонця.
Вона бачила перед собою не того, хто її образив. Вона бачила того, хто проїхав сотні кілометрів. Того, хто увірвався на важливе засідання, ризикуючи бути виставленим за двері. Того, хто знайшов у собі сміливість не просто вибачитися наодинці, а публічно визнати свою помилку і захистити її перед чужими людьми.
Вона бачила перед собою чоловіка, який боровся зі своїми демонами. І заради неї він, здається, нарешті почав перемагати.
Вона зробила крок йому назустріч, скорочуючи відстань між ними.
— Ти встиг, — тихо сказала вона.
Він здивовано підняв на неї очі.
— Я вже готова була здатися, — пояснила вона, і на її губах з'явилася ледь помітна, тремтяча усмішка. — Твої слова... вони сиділи в мені, як отрута. Я сама майже повірила, що все це — "дитячі забавки". А потім увійшов ти.
Вона простягнула руку і, вагаючись лише мить, обережно торкнулася його щоки. Він здригнувся від її дотику, але не відсторонився. Лише заплющив очі, ніби насолоджуючись цим жестом, якого, як він думав, він більше ніколи не заслужить.
— Ти повернув мені голос, Остапе, — прошепотіла вона. — А це... це набагато важливіше за будь-які вибачення.
І в цю мить, у цьому тихому, залитому сонцем коридорі, вони обоє зрозуміли, що буря скінчилася. І попереду, можливо, вперше для них обох, було майбутнє.

10.2. Новий початок
Вони стояли так, у тиші, і цього разу вона була сповнена не напруги, а крихкого, ледь відчутного щастя. Її долоня все ще лежала на його щоці, і він обережно накрив її своєю рукою, притискаючи ще міцніше. У цьому простому жесті було більше ніжності й обіцянок, ніж у найпалкіших словах.
Раптом тишу розрізав різкий, пронизливий звук. Це задзвонив її телефон. Вони обоє здригнулися, ніби їх вирвали з якогось солодкого, чарівного сну. Аліна нехотя відняла руку і, діставши телефон із кишені, подивилася на екран. Незнайомий номер.
— Алло? — невпевнено промовила вона.
Остап стояв поруч і спостерігав, як змінюється її обличчя. Спочатку — зосереджене, потім — здивоване, а потім її очі розширилися, і на губах з'явилася недовірлива, приголомшена усмішка.
— Так... так, я розумію... — лепетала вона в слухавку. — Дякую. Дуже, дуже вам дякую!
Вона закінчила розмову і повільно опустила телефон. Потім підняла на нього свій погляд, і її очі сяяли так яскраво, що, здавалося, могли освітити весь цей довгий коридор.
— Це була секретарка голови комісії, — видихнула вона. — Вони щойно провели експрес-голосування. Грант затверджено. Остаточно.
Він не посміхнувся. Він просто дивився на неї, на її сяюче, щасливе обличчя, і в його погляді було стільки тепла, стільки ніжності й гордості за неї, що Аліні знову захотілося плакати. Але цього разу — від щастя. Вона зробила це. Ні, вони зробили це.
Він першим порушив мовчанку, що запанувала. Його голос був тихим, і в ньому відчувалася невпевненість.
— Я... я розумію, якщо ти не захочеш повертатися, — почав він, дивлячись кудись убік, наче боявся побачити відповідь в її очах. — У тебе тепер є все для роботи тут, у столиці. І після... після всього...
Він замовк, не в змозі закінчити.
— Але... — він знову змусив себе подивитися на неї. — Але я маю сказати. Майстерня без тебе стала порожньою. І містечко теж.
Його слова були простими, але вони пролунали для неї, як найщиріше зізнання в коханні.

Він говорив про порожнечу, яку вона залишила по собі. І це було набагато важливіше.
Аліна дивилася на нього, на цього великого, сильного чоловіка, який зараз стояв перед нею такий вразливий, і відчувала, як її серце переповнюється ніжністю. Сльози, що знову навернулися їй на очі, були світлими і теплими. Вона зробила останній крок, що їх розділяв, і взяла його велику, шорстку руку у свої.
Його пальці здивовано здригнулися, а потім міцно, але обережно, стиснули її долоню.
— Я мушу повернутися, — відповіла вона, і її голос, хоч і тремтів від сліз, звучав твердо і впевнено. Вона посміхнулася. — У мене тепер там проєкт. І... не тільки.
Він підняв на неї погляд, і в його очах спалахнула така надія, така радість, що їй здалося, ніби сонце раптом засяяло яскравіше.
Вони стояли посеред довгого, порожнього коридору, тримаючись за руки. І цей простий дотик був їхньою мовчазною обіцянкою. Обіцянкою почати все спочатку. Обіцянкою більше ніколи не відпускати. Це був початок їхньої власної, нової казки. І вони обоє знали, що цього разу в неї обов'язково буде щасливий кінець.