Роздiл 9: Великий жест

9.1. За крок до поразки
Велика зала засідань тонула в холодному, офіційному світлі люмінесцентних ламп. За довгим полірованим столом сиділи вони — комісія. П'ятеро поважних, серйозних людей з втомленими, байдужими обличчями. Для них вона була лише черговою конкурсанткою, ще одним пунктом у довгому денному розкладі.
Аліна стояла перед ними, намагаючись тримати спину рівно. На ній була її найкраща блузка і строга спідниця, але вона відчувала себе не фахівцем, що захищає проєкт свого життя, а маленькою, наляканою дівчинкою, що стоїть перед суворими вчителями. Вона не спала майже дві доби. Темні кола під очима не змогла приховати навіть косметика. Але найгірше було те, що зник вогонь. Той самий вогонь, що колись горів у її очах, коли вона говорила про казки. Тепер там був лише попіл.
— Отже, пані Аліно, — промовив голова комісії, сивий чоловік у дорогих окулярах, — ми ознайомилися з вашою заявкою. Ідея, безумовно, цікава. Але, мушу сказати, досить... ефемерна. Будь ласка, у вас десять хвилин, щоб переконати нас у практичній цінності вашого проєкту.
Ефемерна. Це слово вдарило її, як ляпас.
Вона глибоко вдихнула, намагаючись вгамувати тремтіння в руках, і почала свою доповідь. Вона ввімкнула презентацію, на екрані з'явилися слайди, які вона готувала ночами. Вона почала говорити.
І це було жахливо.
Всі правильні слова були на місці. Всі наукові терміни, всі аргументи. Але її голос... він був тихим, монотонним, позбавленим будь-якої емоції. Він тремтів. Вона чула цей тремтячий, невпевнений голос і ненавиділа себе за нього.
Але вона нічого не могла з собою вдіяти. Тому що в її голові, голосніше за її власні слова, лунав його голос. Голос Остапа.
"...дитячі мрії..."
"...розіб'ються об першу ж стіну..."
"...перетворяться на попіл..."
Він отруїв її. Він забрав у неї найголовніше — віру в те, що вона робить. І тепер вона стояла тут, перед цими поважними людьми, і сама не вірила в те, про що говорила. Як вона могла переконати їх, якщо не могла переконати себе?
Вона бачила, як вони перезираються. Бачила скептицизм на їхніх обличчях, легку нудьгу. Вони не вірили їй. І мали на це повне право. Вона говорила про збереження душі народу, а сама почувалася абсолютно бездушною.
— ...таким чином, — лепетала вона, доходячи до кінця, — цей проєкт має на меті не лише зберегти, а й... актуалізувати... нашу нематеріальну спадщину...
Вона замовкла. Слова скінчились. Вона дивилася на їхні байдужі обличчя і розуміла, що це кінець. Це поразка. Остаточна і безповоротна. Він мав рацію. Все, що вона робила, — це й справді були лише дитячі, наївні забавки, які нікому, крім неї, не потрібні. Гіркий клубок підступив до горла, і вона ледве стрималася, щоб не розплакатися прямо тут, у цій холодній, бездушній залі.

9.2. Неочікувана поява
— ...дякую за увагу. Я готова відповісти на ваші запитання.
Останні слова Аліна вимовила майже пошепки. Вона опустила очі, не в силах дивитися на байдужі обличчя комісії. Вона знала, що це провал. Повітря в залі було важким від розчарування — і її власного, і, мабуть, їхнього. Голова комісії вже відкрив рота, щоб сказати щось формальне і ввічливо її відпустити.
І в цей самий момент важкі двері конференц-зали рипнули і відчинилися.
Усі голови, включно з головою Аліни, інстинктивно повернулися на цей звук.
На порозі стояв він. Остап.
Це було так неможливо, так сюрреалістично, що на мить Аліні здалося, що це галюцинація. Що її виснажений мозок просто вигадав його образ. Але він був справжнім.
Він стояв, трохи згорбившись, наче намагаючись стати меншим у цьому величезному, світлому просторі. Він виглядав абсолютно чужим у цьому світі полірованого дерева та дорогих костюмів. На ньому були ті самі прості джинси і темний светр, що пахли, мабуть, пилом і домом. Його волосся було скуйодженим від вітру і довгої дороги. Обличчя — втомленим, із темними колами під очима, але очі... його очі горіли. Вони шукали. І знайшли її.
Він дивився тільки на неї, і в його погляді було стільки всього, що в Аліни перехопило подих. Там було каяття, відчай, благання і якась відчайдушна, шалена рішучість.
Усі в залі дивилися на нього. На цього дивного, недоречного чоловіка, що увірвався на їхнє поважне засідання. Голова комісії роздратовано насупив брови.
— Прошу пробачення, у нас засідання. Ви до кого?
Але Остап його не чув. Він дивився на Аліну. А Аліна дивилася на нього. І світ для неї знову зник. Вона стояла, як укопана, не в змозі вимовити ані слова, поворухнути ані м'язом. Її серце завмерло, а потім почало калатати з такою силою, що, здавалося, його стукіт чути на всю залу.
Що він тут робить? Навіщо він приїхав?
Її душу розривали суперечливі почуття. Першим спалахнув гнів. Як він сміє? Як він сміє з'являтися тут після всього, що він сказав? Після того, як він розтоптав її, з'явитися в момент її остаточного приниження, щоб насолодитися видовищем?
Але слідом за гнівом, непрохана і небажана, пробилася крихітна, тремтяча іскра надії. Вона намагалася її загасити, наказати собі не вірити, не сподіватися. Але вона була. Ця дурна, вперта надія, що він приїхав не для того, щоб добити її. А для чогось іншого.
Вона дивилася на нього, на його розгублений і водночас рішучий вигляд, і вся її доповідь, весь її провал, уся ця комісія — все це раптом стало неважливим. Важливим був лише він, тут, у цих дверях. І питання, яке зависло в повітрі, було набагато важливішим за будь-який грант: навіщо він тут?

9.3. Слова, що зцілюють
Остап відвів погляд від Аліни і подивився на голову комісії. Він зробив крок уперед, у світло, і вся його невпевненість зникла. Залишилася лише спокійна, глибока сила.
— Прошу вибачення, — його голос пролунав у тиші зали, глибокий і трохи хрипкий після довгої дороги. Він звучав тут так само недоречно, як і він сам, — живо, справжньо, без краплі офіціозу. — Я можу сказати кілька слів? Це стосується цього проєкту.
Голова комісії роздратовано подивився на нього, потім на Аліну, яка стояла бліда, як полотно, потім знову на нього. Мабуть, у погляді Остапа було щось таке, що змусило його, всупереч усім правилам, кивнути.
— П'ять хвилин. Не більше.
Остап повільно рушив уперед. Він йшов не до Аліни. Він йшов до них. До столу, за яким сиділа байдужість. Він ніс перед собою згорток, як священик, що несе священні дари. Він підійшов до столу і, не кажучи ні слова, поклав на поліровану поверхню "Казки Забутого Гаю". Відреставровану, зцілену, прекрасну у своїй старовині.
— Я не вчений. І не бізнесмен, — почав він, дивлячись прямо на комісію. — Я реставратор. Все своє життя я працюю з тим, що інші вважають мертвим. Зі старим папером, з розсохлим клеєм, з поламаними палітурками. Моя робота — повертати до життя те, що, здавалося б, втрачено назавжди.
Він зробив паузу, і його погляд ковзнув по їхніх здивованих обличчях.
— Ви назвали цей проєкт ефемерним. Ви бачите лише цифри, бюджети, терміни. А я бачив справу.
Він поклав свою широку, сильну долоню на книгу.
— Ось це — справа, — тихо, але владно сказав він. — Цій книзі більше ста років. Вона помирала. А тепер вона жива. І вона житиме ще сто років.
Аліна стояла і слухала, і її серце то завмирало, то починало битися з шаленою швидкістю. Вона не розуміла, що він робить. Вона чекала на вибачення, на пояснення. Але він робив щось набагато більше.
— Але я тут не для того, щоб говорити про книги, — продовжив він, і тепер його погляд знайшов її. Лише на мить, але в цьому погляді було все: і каяття, і ніжність, і обіцянка. — Я тут, щоб говорити про людину, яка розуміє цінність того, що помирає.
Він знову подивився на комісію.
— Ця дівчина, — він кивнув у бік Аліни, і його голос потеплішав, — місяць працювала в моїй майстерні. У пилу, у холоді. Вона розбирала архіви, які ніхто не чіпав десятиліттями. Вона не скаржилася. Вона не просила нічого. Вона просто працювала. Тому що вона вірить.
Він говорив просто, без пафосу, і його слова звучали, як незаперечна істина.
— Вона знає про ці казки, про цю спадщину більше, ніж будь-хто з нас. Вона поважає кожну пожовклу сторінку, кожну вицвілу літеру. Вона бачить не просто тексти. Вона бачить за ними голоси людей, що давно змовкли. Вона бачить душу.
Він зробив крок уперед, і в його голосі з'явилася пристрасть, якої Аліна ніколи в ньому не чула.
— Цей проєкт — не про гроші чи амбіції. І він не "ефемерний". Він про те, щоб узяти те, що помирає, і вдихнути в нього нове життя. Про те, щоб повернути голоси тим, кого забули. І я не знаю жодної людини у світі, яка зробить це краще, ніж вона.
Він замовк. Його останні слова пролунали в абсолютній, приголомшеній тиші. Він не просив. Він стверджував.
Аліна стояла, і сльози знову текли по її щоках. Але цього разу це були не сльози болю чи поразки. Це були сльози зцілення. Він не вибачився перед нею. Він зробив набагато більше. Він повернув їй віру. Він узяв її розбиту, розтоптану мрію і на очах у всього світу знову зробив її прекрасною і цінною. Його слова були тим самим клеєм, тією самою ніжною рукою, яка збирала докупи уламки її впевненості. Він не просто виступив на її захист. Він став її голосом, коли вона свій втратила.