Роздiл 8: Відлуння тиші

8.1. Гіркота перемоги
Вона пішла. Її рівна спина зникла за поворотом вулички, залишивши по собі лише гучну, оглушливу тишу. Марк, що спостерігав за цією сценою з тріумфом хижака, зробив крок до Остапа.
— Ну от і все, — сказав він з самовдоволеною посмішкою. — Я ж казав, що це лише тимчасове захоплення. Дякую, що прискорив процес.
Він простягнув руку, мабуть, для рукостискання. Остап повільно повернув до нього голову. Його обличчя було спокійним, майже порожнім. Але в глибині його темних очей палала така тиха, холодна лють, що Марк мимоволі відсахнувся. Це був погляд вовка, який вирішує, жити тобі чи померти.
Марк незграбно опустив руку, його самовпевненість миттєво випарувалася.
— Гаразд, я бачу, ти не в настрої, — пробурмотів він. — Бувай.
Він швидко, майже бігом, рушив до своєї блискучої машини, сів у неї і, голосно загарчавши мотором, зник, залишивши по собі лише легкий запах дорогих парфумів та гіркоту поразки, яку він помилково вважав перемогою.
Остап залишився сам посеред порожньої вулиці. Він стояв нерухомо, дивлячись на те місце, де щойно зникла вона. Вітер ворушив його волосся. Тиша. Важка, гнітюча, нестерпна.
Він повільно повернувся і увійшов до майстерні.
І вона вдарила по ньому. Порожнеча.
Майстерня, яка завжди була його притулком, його фортецею, раптом перетворилася на величезний, холодний склеп. Кожен предмет у ній кричав про її відсутність. Старий стілець у кутку, на якому більше не висіла її куртка. Акуратні стоси газет, до яких більше ніхто не торкнеться. Навіть повітря, здавалося, стало іншим — розрідженим, позбавленим її ледь вловимого запаху, суміші книжкового пилу і чогось невловимо солодкого.
Його погляд зупинився на її робочому столі. На акуратно складених паперах. На чашці, з якої вона пила ранкову каву. І вперше за багато, багато років він відчув не просто смуток, не звичну тугу за минулим, а щось нове, гостре, нестерпне. Провину.
Вона в'їдалася в нього, як кислота, роз'їдаючи його зсередини. Він знову і знову прокручував у голові сцену, що щойно сталася. Її радісне обличчя, коли вона бігла до нього. І її очі. Її очі в останню мить — сповнені такого болю і такого глибокого, нищівного розчарування. Він завдав їй удару. Жорстокого, незаслуженого, підлого. Він взяв її довіру і розтоптав її. І він зробив це, щоб захистити себе від привидів, які існували лише в його голові.
Увечері він, сам не знаючи навіщо, поплентався до кав'ярні. Він не хотів кави. Він хотів... він сам не знав, чого хотів.
Пані Галина стояла за стійкою, витираючи чашки. Вона подивилася на нього, коли він увійшов, і в її погляді не було звичної теплоти. Лише тихий, мовчазний докір. Він сів за порожній столик, і вона підійшла. Вона не запитала, що він буде замовляти. Вона просто стояла поруч, і її мовчання було гучнішим за будь-які звинувачення.
— Вона поїхала, — глухо сказав він, дивлячись на свої руки.
— Я знаю, — тихо відповіла жінка. Вона помовчала, а потім поставила єдине запитання, яке мало значення. Її голос був спокійним, але кожне слово било, як молот.
— Ти щасливий, Остапе?
Він не відповів. Лише міцніше стиснув руки.
— Ти прогнав єдину людину, яка побачила в тобі не лише похмурого відлюдника. Вона побачила твої малюнки і назвала їх живими. Вона говорила про твої руки, ніби вони творять дива. Вона бачила твою душу. А ти... ти просто злякався, що хтось нарешті побачив тебе справжнього.
Він підняв на неї погляд, і в його очах стояла така мука, що вона змилосердилася і замовкла. Але її слова вже зробили свою справу. Вони були першим кроком. Першим болючим усвідомленням того, що він втратив не просто помічницю. Він втратив свій шанс. Можливо, єдиний у житті.

8.2. Голос її серця
Наступний день був схожий на попередній. Така ж сіра тиша. Така ж порожнеча. Остап намагався працювати, але руки його не слухалися. Інструменти здавалися чужими, папір — мертвим. Він не міг зосередитись. Її відсутність була майже фізично відчутною, як фантомний біль у ампутованій кінцівці.
Не в змозі працювати, він почав просто прибирати. Безцільно, механічно, намагаючись зайняти руки, щоб заглушити думки. Він підійшов до її столу, щоб зібрати папери, які вона не встигла прибрати. І побачив його.
Засунутий між стосами газет, майже невидимий, лежав звичайний записник у простій картонній обкладинці. Її записник. Вона, мабуть, забула його у поспіху.
Він узяв його до рук. Він знав, що не має права. Що це неправильно, підло — читати чужі думки. Але він не міг стриматися. Це було все, що від неї залишилося. Останній зв'язок.
Його пальці тремтіли, коли він розгорнув першу сторінку. Спочатку йшли лише професійні нотатки. Рівним, акуратним почерком були виписані назви казок, їхні варіації, посилання на джерела. Він гортав сторінку за сторінкою, впізнаючи назви, які вона досліджувала, працюючи з колекцією. Все було чітко, логічно, по-діловому.
Але потім він почав помічати інше. На полях, між рядками, з'явилися малюнки. Маленькі, деталізовані ескізи, виконані тим самим простим олівцем, яким він і сам любив малювати. Ось — нова, витончена вивіска для кав'ярні пані Галини, з кованими завитками, що нагадували сторінки книги. Ось — стара лавка на площі, але не поламана, а відновлена, з різьбленою спинкою. А ось — дитячий майданчик біля річки, з дерев'яними фігурками персонажів з казок.
Він гортав далі, і перед ним розгорталася дивовижна картина. Це не був "амбітний столичний проєкт". Це була любов. Тиха, щира, детальна любов до його містечка. Вона не просто збирала казки. Вона мріяла вдихнути в це місце нове життя, зберігши при цьому його душу, його історію.
Він дійшов до останніх сторінок. Тут почерк став іншим — нерівним, більш емоційним. Це були її особисті думки.
«...іноді так самотньо. Навіть тут. Здається, що ти говориш, а тебе ніхто не чує...»
«...сьогодні він уперше заговорив зі мною про книги. У нього такий сумний погляд. Наче він носить у собі якусь велику печаль, але нікому її не показує...»
Його серце стиснулося. Він читав далі, і кожне її слово було для нього одкровенням.
«...його руки. Ніколи не думала, що руки можуть бути такими. Сильні, чоловічі, але коли він торкається книги, вони стають такими ніжними. Наче бояться завдати болю. Сьогодні він знову приніс мені каву. Дрібниця, а мені чомусь захотілося плакати...»
Він заплющив очі, відчуваючи, як до горла підступає гіркий клубок.
Остання сторінка. Запис, зроблений після тієї ночі при свічках.
«Сьогодні не було світла. І вперше за багато років я не відчувала себе самотньою в темряві. Ми говорили. Про все на світі. Він такий... справжній. За всією цією колючою бронею ховається стільки тепла і смутку. Мені здається, я починаю розуміти його. І, здається, я... вперше за довгий час відчула себе в безпеці».
Він дочитав. І закрив записник.
Він сидів у повній тиші своєї майстерні, тримаючи в руках цей маленький паперовий доказ її душі. І всередині нього щось остаточно зламалося. Усі його захисні мури, вся його броня, збудована зі страху і болю, розсипалася на порох.
Він читав про себе її очима. І побачив не того, ким звик себе вважати. Він побачив не монстра, не відлюдника. А людину, здатну дарувати тепло. Людину, поруч з якою хтось міг відчути себе в безпеці.
Вона бачила його справжнього. Єдина людина, яка зазирнула йойого душу і не злякалася. А він... він її прогнав.
Він поклав записник на стіл і довго, важко дивився на нього. Це був не просто голос її серця. Це був вирок його власній сліпоті.