Роздiл 7: Привиди минулого

7.1 Промінь надії.
Дні холоду: Минає кілька днів. Остап уникає її, спілкується лише по ділу. Аліна працює з колекцією, але радість від цього затьмарена його поведінкою.
Добра звістка: Вона отримує електронного листа — її заявку на грант попередньо схвалено! Їй потрібно лише надати фінальні матеріали. Це перемога!
Надія на примирення: Перша думка Аліни — поділитися радістю з Остапом. Вона сподівається, що ця новина доведе йому серйозність її намірів і розтопить кригу між ними.
Настали дні холоду. Крижана стіна, яку Остап звів між ними того вечора, не танула. Навпаки, здавалося, вона лише міцнішала з кожною годиною. Зникли ритуали з ранковою кавою. Зникли короткі розмови. Зникли навіть випадкові погляди. Він перетворився на тінь у власній майстерні. Він приходив раніше за неї, а йшов пізніше, і весь день вони проводили в оглушливій, напруженій тиші.
Він дотримав свого слова. Вона отримала доступ до колекції. До тих самих скарбів, заради яких приїхала сюди. Але радість від цього була отруєна. Кожна книга, яку вона брала до рук, кожна унікальна казка, яку вона знаходила, нагадувала їй про нього. Про його руки, що могли зцілювати папір, і про його очі, що могли розбити серце.
Вона працювала, занурившись у світ історій з головою, намагаючись не думати, не відчувати. Це було її єдиним знеболювальним. Але щовечора, повертаючись до своєї маленької кімнатки, вона знову і знову прокручувала в голові той поцілунок, намагаючись зрозуміти, що пішло не так. Де вона помилилася? Що вона зробила, щоб так налякати його? Але відповідей не було. Лише холодна, виснажлива порожнеча.
І ось, одного похмурого, сірого дня, коли здавалося, що надія померла остаточно, сталося диво.
Вона сиділа, звіряючи свої нотатки, коли її телефон тихо дзенькнув, сповіщаючи про нового листа. Вона ліниво відкрила пошту, не очікуючи нічого важливого. Але коли вона побачила відправника — "Міжнародний фонд культурної спадщини" — її серце завмерло.
Її руки тремтіли, коли вона відкривала листа. Вона пробігла очима по офіційних фразах, шукаючи ключові слова. І знайшла їх.
"Шановна пані Аліно... Ваша заявка... пройшла попередній відбір... з великим задоволенням повідомляємо... попередньо схвалено..."
Аліна перечитала ці слова ще раз. І ще раз. Вона не вірила своїм очам. Попередньо схвалено! Це означало, що її ідея, її концепція, її мрія — все це було визнано. Це була перемога. Справжня, незаперечна перемога над усіма "дитячими забавками", над усіма сумнівами, над усіма страхами.
Перша емоція, що її охопила, була хвиля чистої, незамутненої радості. Вона підскочила зі стільця, ледь не закричавши на всю майстерню. Їй хотілося танцювати, сміятися, поділитися цією новиною з усім світом.
І її перша, інстинктивна думка, перше бажання, що спалахнуло в її серці, було: "Треба сказати Остапу!"
Вона подивилася на його напружену спину в іншому кінці майстерні. І раптом у ній спалахнула нова, ще яскравіша надія. Можливо, це і є відповідь? Можливо, це і є той ключ, який розтопить кригу між ними?
Цей лист — це ж не просто слова. Це доказ. Доказ того, що вона — не просто наївна мрійниця. Що її проєкт — не "амбітний проєкт, який забудуть через рік". Це щось справжнє, серйозне, визнане на міжнародному рівні.
«Якщо я покажу йому, він зрозуміє», — промайнуло в її голові. — «Він побачить, що я не збираюся нікуди тікати, що я хочу довести цю справу до кінця. Він побачить, що я не схожа на... на неї. Він повірить мені».
Ця думка здалася їй рятівною. Вона була впевнена: ця новина — це їхній шанс. Шанс повернути те тепло, ту крихку близькість, яку вона відчувала тієї ночі при свічках і в ту солодку, коротку мить їхнього поцілунку.
Сповнена цієї нової, гарячої надії, вона, не вагаючись, рушила до нього. Вона міцно стискала в руці телефон, ніби це був не гаджет, а чарівна паличка, здатна зруйнувати будь-які крижані стіни. Вона йшла до нього, і її серце калатало від радості та солодкого передчуття примирення.

7.2. Непроханий гість
Вона майже бігла. Її ноги самі несли її по знайомій вуличці, а серце вистрибувало з грудей, випереджаючи її. Кожен крок відлунював радістю. Вона уявляла собі його обличчя, коли він прочитає листа. Можливо, він не покаже емоцій, лише стримано кивне. Але вона побачить. Вона обов'язково побачить у його очах повагу, визнання. І, можливо, щось іще. Щось тепле.
Думки роїлися в голові, сплітаючись у щасливий, хаотичний клубок. «Він зрозуміє. Він точно зрозуміє. Це все змінить...»
Вона повернула на вуличку, що вела до майстерні, і... зупинилася, як вкопана.
Біля старих, потемнілих від часу дубових дверей стояло щось абсолютно чуже цьому світу. Гладкий, блискучий, хижий — чорний "мерседес" останньої моделі. Його лакована поверхня віддзеркалювала сіре осіннє небо і похмурі стіни майстерні, і цей контраст був таким кричущим, таким недоречним, що здавався майже абсурдним. Ніби космічний корабель приземлився посеред старовинного села.
Холодний, неприємний укол тривоги пронизав її радісне збудження. Чий це автомобіль? Хто міг приїхати до Остапа на такій машині?
Вона повільно, вже не так впевнено, рушила вперед. І коли вона підійшла ближче, то побачила їх.
На ґанку майстерні, біля самих дверей, стояли двоє. Один — Остап. Його широка спина була напруженою, а руки схрещені на грудях у звичній захисній позі. А другий...
Другий був високим, елегантно вдягненим у дороге кашемірове пальто, з ідеально укладеним волоссям. Він стояв у розслабленій, впевненій позі, засунувши одну руку в кишеню, і щось говорив Остапу. І коли він повернув голову, Аліна відчула, як земля йде з-під ніг.
Марк.
Це був Марк. Її колишній. Людина, чий голос досі переслідував її у кошмарах. Що він тут робить? Як він її знайшов? Сотні питань пронеслися в її голові, але всі вони зникли, поступившись місцем одній-єдиній, паралізуючій емоції — жаху.
Вона завмерла на місці, не в змозі зробити ані кроку вперед, ані кроку назад. Її радість, її надія, її солодке передчуття — все це розбилося вщент об цю несподівану, неможливу зустріч. Телефон у її руці раптом став важким і абсолютно непотрібним.
Марк побачив її першим. На його обличчі з'явилася та сама самовдоволена, поблажлива усмішка, яку вона так ненавиділа. Він ніби чекав на неї. Ніби це був його тріумф.
— А ось і вона, — сказав він, і його голос пролунав надто голосно в тиші вузької вулички. — Легка на спомин.
Остап повільно обернувся. Його погляд ковзнув по Марку, потім зупинився на Аліні, на її розгубленому, зляканому обличчі. І в тому, як він подивився на неї, а потім знову на Марка, що стояв поруч із ним, як господар становища, Аліна з жахом побачила, як у його очах народжується підозра. Холодна, темна, нищівна підозра. Він уже робив висновки. І вони були неправильними. Абсолютно, катастрофічно неправильними.
Пастка закрилася.