Роздiл 6: Поцілунок і попіл

6.1: Відродження.
Завершення роботи: Минає майже місяць. Остап закінчує реставрацію "Казок Забутого Гаю".
Презентація шедевру: Він мовчки кладе книгу перед Аліною. Вона неймовірна. Палітурка відновлена, золоте тиснення сяє, сторінки очищені. Книга не виглядає новою — вона виглядає живою, зі своєю історією, але зціленою.
Її захоплення: Аліна бере книгу до рук, і її переповнюють емоції. Це не просто відреставрована річ. Це символ того, що навіть найбезнадійніше можна врятувати. В її очах стоять сльози щирої вдячності та захоплення його талантом.

Минув майже місяць. Місяць, наповнений тихою спільною роботою, ранковою кавою і короткими розмовами, що ставали дедалі теплішими. Після тієї ночі при свічках щось невловимо змінилося. Вони все ще мало говорили, але в їхньому мовчанні вже не було напруги. Була близькість. Аліна майже закінчила розбирати архіви, знаходячи справжні скарби для свого проєкту. А Остап... він працював.
Останні кілька днів він був особливо зосередженим, майже не відриваючись від свого столу. Вона знала, над чим він працює. Над її книгою. Над "Казками Забутого Гаю". Він відгородив свій стіл ширмою, ніби творив якесь таїнство, і вона з повагою не намагалася зазирнути. Вона чекала.
І ось цей день настав.
Вона сиділа за своєю роботою, коли він підвівся. У його руках було щось, загорнуте в м'яку тканину. Він підійшов до її столу — не до краю, як зазвичай, а зовсім близько, так що вона могла відчути ледь вловимий запах клею та шкіри, що став для неї таким знайомим. Він нічого не сказав. Просто поклав згорток перед нею і обережно розгорнув тканину.
Аліна затамувала подих.
Перед нею лежала вона. Її книга. Але водночас — зовсім інша. Це було диво. Справжнє диво.
Палітурка з темно-зеленого оксамиту, який вона пам'ятала майже сірим від бруду, тепер мала глибокий, шляхетний колір. Вона була не новою, ні — на ній залишилися сліди часу, ледь помітні потертості, але тепер вони виглядали не як рани, а як шляхетні зморшки. Золоте тиснення написів "Казки Забутого Гаю" було відновлено і м'яко виблискувало у світлі лампи.
Тремтячими руками вона взяла книгу. Вона була важчою, ніж раніше, міцнішою. Вона розкрила її. Сторінки були дбайливо очищені, розправлені, кожна тріщинка, кожен надрив були укріплені тонким, майже невидимим папером. Книга не виглядала як нова, щойно з друкарні. Вона виглядала живою. Зі своєю довгою, складною історією, але зціленою. Врятованою.
Аліна підняла очі на Остапа. Її переповнювали емоції, такі сильні, що, здавалося, вона не зможе їх витримати. Це була не просто відреставрована річ. Це був символ. Символ того, що краса може повернутися. Що навіть те, що здається безнадійним, приреченим на забуття і тлін, можна врятувати, якщо докласти до нього любові, терпіння і таланту.
Він повернув до життя не лише книгу. Він повернув до життя її надію.
Вона намагалася щось сказати, але слова застрягли в горлі. Вона відчула, як її очі наповнюються гарячими, нестримними сльозами. Це були не сльози смутку. Це були сльози вдячності, що розливалися з самої глибини її душі. Сльози захоплення його неймовірним талантом, його терпінням, його прихованою ніжністю, яку він вклав у кожну сторінку. Вона дивилася на нього крізь цю прозору завісу, і в цей момент він здався їй не просто чоловіком, а справжнім чарівником.

6.2. Іскра
Сльози котилися по її щоках, гарячі й нестримні, але вона не намагалася їх витерти. Вона не відчувала сорому, лише всеохопну, безмежну вдячність. Слова були зайвими, вони не могли передати й сотої частки того, що вирувало в неї в душі. І тоді вона зробила те, чого не планувала. Те, що було продиктовано лише серцем.
Вона простягнула руку і накрила його долоню, що лежала на столі біля книги, своєю.
Його рука була теплою і трохи шорсткою від роботи. Велика, сильна, надійна.
— Дякую, — прошепотіла вона, і її голос зірвався від надміру почуттів.
В ту ж мить, коли їхні шкіри торкнулися, між ними ніби проскочила іскра. Справжній, відчутний електричний розряд, що змусив її серце завмерти, а потім забитися з шаленою швидкістю. Вона очікувала, що він відсмикне руку, знову сховається за своєю крижаною стіною. Але він не поворухнувся. Навпаки, його пальці ледь помітно стиснулися, відповідаючи на її дотик.
Вона підняла на нього свої заплакані очі. Він дивився на неї — не на книгу, не на її руки, а прямо їй у вічі. І в його погляді більше не було ні смутку, ні втоми. Там палав вогонь. Темний, глибокий, гарячий. Вся напруга, що накопичувалася між ними тижнями, — невисловлені слова, випадкові погляди, спільне мовчання, нічна розмова при свічках — все це сконцентрувалося в цій одній миті, в цьому одному погляді. Повітря навколо них стало густим, воно дзвеніло від невисловленого бажання.
Він повільно, не розриваючи їхнього погляду, почав нахилятися до неї. І вона, не вагаючись ані секунди, подалася йому назустріч.
Їхній поцілунок був вибухом.
Він не був ніжним чи несміливим. Він був голодним, відчайдушним, ніби вони обоє занадто довго стримувалися і тепер нарешті дозволили собі дихати. Його губи були гарячими і трохи потрісканими, вимогливими. Він однією рукою притримав її за потилицю, заплутавшись пальцями в її волоссі, а іншою притягнув до себе, стираючи ту невелику відстань, що ще залишалася між ними.
Аліна відповіла йому з такою ж силою, з такою ж відчайдушною пристрастю. Вона обійняла його за шию, притискаючись до нього, намагаючись стати ще ближче. Це був поцілунок, сповнений всього, що вони не наважувалися сказати. В ньому була її вдячність, його прихована ніжність, їхня спільна самотність і раптово знайдена близькість. Він пахнув пилом століть, терпким клеєм і крихкою, божевільною надією на щось більше.
Він відірвався від її губ лише на мить, щоб перевести подих, і його чоло притиснулося до її. Їхні подихи змішалися. Він дивився на неї з такою інтенсивністю, ніби намагався зазирнути в саму душу.
— Аліно, — прошепотів він її ім'я, і це прозвучало, як молитва.
А потім він поцілував її знову, цього разу глибше, повільніше, і цей поцілунок був уже не вибухом, а глибокою, теплою рікою, що несла їх обох у невідомість. І в цю мить, посеред старої майстерні, оточені мовчазними свідками-книгами, вони обоє зрозуміли, що цей поцілунок — не просто миттєвий порив. Це початок. Або кінець усього, що було до нього.