Розділ 4: Угода з дияволом (і перша тріщина в броні)

4.1. Хід королевою
Ранок зустрів Забуччя холодним, але ясним сонцем. Промені пробивалися крізь ранковий туман, виблискуючи на мокрій бруківці. Аліна стояла перед дверима майстерні вже вдруге за добу, але відчувала себе зовсім іншою людиною. Вчора тут стояла налякана дівчинка, що благала про шанс. Сьогодні — жінка з планом.
Страху не було. Замість нього всередині оселився холодний, сконцентрований спокій, схожий на тишу перед битвою. У руках вона тримала свій головний аргумент — стару книгу, дбайливо загорнуту в чисту хустку. Це була не просто книга. Це була її зброя.
Вона підняла руку і постукала.
Стукіт вийшов твердим, впевненим, без тіні вчорашньої невпевненості. Цього разу їй не довелося довго чекати. Майже одразу почулися кроки, і двері різко відчинилися.
На порозі стояв Остап. Він, здається, щойно прокинувся — волосся було ще більш скуйодженим, а на обличчі застиг вираз неприхованого роздратування. Побачивши її, він похмурнів ще дужче.
— Я, здається, вчора все чітко пояснив, — процідив він крізь зуби, і його голос був гострим, як уламок криги.
Аліна зустріла його погляд спокійно, не відводячи очей. Полум'я вчорашнього приниження перегоріло, залишивши по собі лише тверду, як сталь, рішучість.
— Я прийшла не просити, — її голос звучав рівно і впевнено, дивуючи її саму. — Я прийшла запропонувати.
Не чекаючи на його відповідь, вона повільно, майже театрально, почала розгортати хустку. Шар за шаром, ніби розкриваючи якусь велику таємницю. І ось, на її долонях, у променях ранкового сонця, з'явилася вона — маленька, понівечена книга в залишках темно-зеленого оксамиту.
Він подивився на книгу, і його обличчя змінилося.
Кам'яна маска, така непроникна вчора, дала тріщину. Аліна, затамувавши подих, спостерігала за цією зміною. На його обличчі вперше промайнула жива, справжня емоція. Це була неймовірна суміш: спочатку — шок, потім — гостра недовіра в очах, а потім... потім щось схоже на біль. Глибокий, особистий біль майстра, який дивиться на шедевр, що помирає.
Його погляд метнувся від книги до її обличчя і назад, ніби не вірячи своїм очам. Повільно, наче боячись, що це марево, він простягнув руку. Його пальці, сильні, з мозолями від роботи, торкнулися старої палітурки з такою обережністю, з такою майже побожною ніжністю, що в Аліни перехопило подих. Він узяв книгу в руки так, ніби це було немовля, — дбайливо, захищаючи.
Він мовчав, проводячи подушечками пальців по стертому золотому тисненню, по тріщинах на корінці. І поки він був приголомшений, поки його броня була пробита, Аліна завдала свого головного удару. Вона говорила чітко, спокійно, без тіні вчорашнього благання.
— Я знаю, що це. І ви знаєте, — почала вона. — Ця книга помирає. Їй залишилося жити, може, кілька років, а потім вона просто розсиплеться на порох.
Він підняв на неї погляд, і в його очах вона побачила ту саму бурю, що вирувала і в неї в душі — бажання врятувати, зберегти.
— Я готова працювати на вас місяць. Безкоштовно, — карбувала вона кожне слово. — Розбирати ваші архіви, прибирати, носити папір — усе, що скажете. Будь-яку чорну роботу. В обмін ви врятуєте її. Повернете її до життя. А поки будете працювати, дозволите мені працювати з вашою колекцією.
Вона зробила паузу, даючи йому усвідомити сказане, і закінчила, дивлячись йому прямо в очі:
— Справа за справу. Ніяких емоцій. Ніяких "амбітних проєктів". Лише робота.
Вона замовкла. Її хід було зроблено. Тепер залишалося лише чекати, чи прийме він цю дивну, відчайдушну шахову партію.

4.2. Угода в тиші
Тиша, що запанувала між ними, була густою і важкою. Здавало.ся, її можна було торкнутися. Остап перевів погляд з крихкої книги на обличчя Аліни, і вона побачила в його темних очах справжню бурю. Це була мовчазна, але люта битва. З одного боку — його гордість, його недовіра, його презирство до неї як до представниці того світу, що колись зробив йому так боляче. А з іншого — його сутність. Його професійний обов'язок. Його глибока, майже релігійна любов до книг.
Він не міг. Просто не міг дозволити цьому скарбу, цій легенді, цьому шматочку душі його діда загинути. Але й погодитися — означало визнати її правоту, впустити її у свою фортецю, дозволити цій... мрійниці... увійти в його світ.
Аліна бачила цю боротьбу в тому, як напружилася його щелепа, як ледь помітно сіпнувся м'яз на щоці. І вона мовчала. Вона не тиснула, не додавала аргументів. Вона просто стояла і чекала, даючи йому час. Її спокій був її найкращою зброєю. Вона інтуїтивно розуміла: будь-яке слово зараз буде зайвим і лише змусить його закритися ще міцніше.
Минула, здавалося, ціла вічність. Нарешті він зробив глибокий, рваний вдих, наче виринаючи з-під води. Його погляд знову став холодним, відстороненим, але в ньому вже не було вчорашньої зневаги. Лише втома і якась приреченість.
Він не сказав "так". Він не вимовив жодного слова.
Він просто розвернувся і відступив на крок углиб своєї майстерні, звільняючи їй прохід. Цей мовчазний жест був красномовнішим за будь-які слова. Це була його неохоча, вимушена капітуляція. Його відповідь.
Аліна повільно видихнула повітря, яке, здається, не наважувалася вдихати, і, міцніше стиснувши лямку рюкзака, переступила поріг.
Щойно вона опинилася всередині, він зачинив за нею двері. Глухий стукіт знову пролунав у тиші, але цього разу він не означав поразку. Він означав початок. Початок їхньої дивної, мовчазної угоди.
— Рюкзак — туди, — кивнув він у бік старого стільця в кутку. — Куртку — на гачок.
Його тон був діловим і холодним. Він поводився так, ніби вона не дівчина, а просто найманий робітник, якого він змушений терпіти.
— Он той куток, — він вказав на величезний, до стелі, стос старих газет, перев'язаних мотузками. — Це архіви місцевої газети. Вони не сортовані. Розберете за роками, місяцями, складете в хронологічному порядку. Коли закінчите, скажу, що робити далі.
Це була найбрудніша, найнудніша і найбезглуздіша робота, яку тільки можна було вигадати. Пил від старих газет стояв у повітрі, від нього дерло в горлі. Це було його мовчазне покарання. Його спосіб показати їй її місце. Його випробування. Він, мабуть, очікував, що вона почне сперечатися, скаржитися або, ще краще, розплачеться і втече.
Але Аліна лише мовчки кивнула. Вона зняла куртку, закатала рукава светра і, не кажучи ні слова, підійшла до стосу. Вона розв'язала першу мотузку, і на неї посипався пил і уламки сухого паперу. Вона не здригнулася. Просто взяла верхню пожовклу газету і подивилася на дату.
Так почалися їхні спільні робочі дні. В майже повній, гнітючій тиші. Він працював за своїм великим столом, занурений у світ інструментів та клею. Вона — у своєму кутку, оточена горою старого паперу. Він не розмовляв з нею. Він не дивився в її бік. Але він відчував її присутність. І його спантеличувало її мовчання. Її впертість. Її спокій. Вона не здавалася. І це руйнувало його уявлення про неї.