Розділ 3: Порада старої кав'ярні

3.1. Прихисток від бурі
Вона йшла.
Ноги несли її самі, без жодної мети чи напрямку. Бруківка, що ще годину тому здавалася їй частиною казки, тепер була просто сірим, холодним камінням під ногами. Вона більше не помічала ані яскравих гераней на підвіконнях, ані мережива старих парканів. Казкове містечко зникло, розчинилося, залишивши по собі лише декорації, позбавлені будь-якої магії. Її погляд був порожнім, спрямованим кудись крізь будинки, крізь дерева, у туманну далечінь, де не було нічого, окрім її власної поразки.
У голові, як заїжджена платівка, крутилися його слова. «...не матеріал для чергового амбітного столичного проєкту...». Кожне слово — наче маленький гострий камінчик, що впивався в її душу. Він навіть не намагався її зрозуміти. Він просто взяв і знецінив усе — її роботу, її мрію, її бабусю, її саму. І найгірше було те, що глибоко всередині маленький, отруйний голос шепотів, що він має рацію.
Вона йшла, щоб не стояти на місці. Бо якщо вона зупиниться, то, здавалося, просто розсиплеться на порох прямо тут, посеред цієї чужої вулиці.
І раптом, крізь сіру пелену її думок, пробився аромат.
Теплий, насичений, густий. Запах свіжозмеленої кави, змішаний з тонкою, солодкою ноткою кориці. Він був таким живим, таким справжнім і затишним, що на мить вирвав її зі ступору. Аліна зупинилася і підняла голову, ніби йдучи за невидимою ниткою запаху. Над дверима сусіднього будиночка гойдалася невеличка кована вивіска: "Кав'ярня 'Під старим ліхтарем'".
Їй не хотілося ні їсти, ні пити. Їй взагалі нічого не хотілося. Але їй відчайдушно, до болю в грудях, було потрібно місце, де можна було б сховатися. Просто сісти. Зникнути. Стати невидимою хоча б на десять хвилин.
Дзвіночок над дверима ледь чутно дзенькнув, коли вона увійшла всередину. Її одразу огорнуло тепло — не лише від печі, а й якесь інше, душевне. Всередині було тісно і затишно. Низька стеля з потемнілими від часу дерев'яними балками, лише чотири маленькі столики, вкриті картатими скатертинами. На підвіконні, у глиняних горщиках, цвіли фіалки.
За простою дерев'яною стійкою, витираючи чашку білим рушником, стояла жінка років шістдесяти. Її сріблясте волосся було зібране у вільний пучок, а обличчя, вкрите сіточкою добрих зморшок, випромінювало спокій. Вона підняла на Аліну очі — трохи втомлені, але напрочуд теплі й уважні — і ледь помітно посміхнулася. Це була пані Галина.
Аліна, уникаючи її погляду, мовчки пройшла до найдальшого столика в кутку, де її було майже не видно від входу. Вона сіла й опустила рюкзак на підлогу, ніби скидаючи з плечей неймовірний тягар.
Пані Галина підійшла до її столика з блокнотом і олівцем.
— Доброго дня. Що будете замовляти?
Аліна навіть не подивилася на маленьку дошку з меню, що висіла на стіні.
— Каву, будь ласка. Чорну.
Її голос пролунав глухо, і вона злякалася, що він може затремтіти, якщо вона скаже ще хоч слово.
— Добре, — м'яко відповіла жінка, ніби відчуваючи її стан, і, не питаючи більше нічого, повернулася до стійки.
Аліна дивилася у вікно, на сіре небо. Вона просто хотіла, щоб її залишили у спокої. Щоб вона могла випити свою гірку каву, а потім піти на автобусну зупинку і назавжди покинути це місце, яке обіцяло стати казкою, а виявилося лише черговим розчаруванням.

3.2: Розмова, що змінює все

За кілька хвилин пані Галина повернулася. Вона поставила перед Аліною маленьку керамічну чашку з ароматною чорною кавою, а поруч із нею — тарілочку з теплим шматочком яблучного пирога, притрушеним цукровою пудрою. Від пирога йшов ледь помітний пар, і він пахнув домом, дитинством і безпекою. Аліна здивовано підняла очі.
— Я... я не замовляла пиріг.
Пані Галина поставила тарілочку рівніше і подивилася на неї з такою м'якою, материнською турботою, що в Аліни щось боляче стиснулося в грудях.
— Це за рахунок закладу, — тихо сказала вона. — У вас такий вигляд, ніби вам щойно розповіли найсумнішу казку на світі. А гіркоту найкраще заїдати солодким. Старий рецепт.
Ця проста, несподівана доброта... Вона спрацювала як спусковий гачок. Стіна, яку Аліна так старанно зводила навколо себе, дала тріщину. Вона відчула, як до очей підступає гаряча, пекуча хвиля. Вона не заплакала, ні, вона не дозволила собі цієї розкоші. Але її очі наповнилися вологою, і світ перед нею розплився, перетворившись на акварельну пляму з фіалок на підвіконні та теплого світла лампи.
Вона опустила погляд і почала говорити. Спочатку тихо, плутано, ніби сама до себе. Слова виривалися з неї нерівно, як вода з прорваної дамби. Вона розповіла все: про бабусин зошит, про мрію, що стала для неї маяком, про Марка і його зневажливі слова, про довгу дорогу сюди, до цього містечка, що було її останньою надією. І, зрештою, про високого чоловіка з крижаними очима, який кількома фразами розтоптав усе, що було для неї важливим.
— Він... він навіть не слухав, — прошепотіла вона, безсило дивлячись на свої руки, що лежали на столі. — Він просто подивився на мене і... і вирішив, хто я. Вирішив, що моя мрія нічого не варта.
Пані Галина слухала, не перебиваючи. Вона не кивала співчутливо, не намагалася втішити банальними фразами на кшталт "все буде добре". Вона просто була поруч, і її мовчазна, уважна присутність була ціннішою за тисячу слів. Вона створила навколо Аліни невидимий кокон безпеки, де можна було нарешті видихнути весь біль.
Коли Аліна замовкла, спустошена і втомлена, жінка ще довго мовчала, замислено дивлячись кудись у вікно. Потім вона повільно перевела погляд на Аліну.
— Наш Остап... він не злий, дитино, — нарешті промовила вона тихо. — Він поранений. У нього руки від Бога, він може з попелу відновити книгу, але власну душу полагодити не може. Він любить ці старі папірці, як живих істот. Бо вони, на відміну від людей, не зраджують.
Вона на мить замовкла, і в її очах промайнув глибокий смуток.
— У нього була сестра. Яринка. Талановита дівчинка, художниця. Така ж мрійниця, як і ти. Вона теж поїхала шукати щастя у велике місто. А місто... воно її зламало. Він досі звинувачує себе, що не вгледів, не захистив. Відтоді він не вірить мрійникам. Боїться їх. Боїться, що вони знову згорять, а він залишиться збирати попіл.
Пані Галина не розповідала деталей, але Аліна раптом усе зрозуміла. Колюча броня Остапа, його крижаний погляд, його жорстокі слова — все це було лише захистом. Захистом від болю, який він боявся пережити знову. Це не виправдовувало його, але... пояснювало.
Аліна підняла очі на жінку, і та, побачивши в її погляді проблиск розуміння, ледь помітно посміхнулася. Вона нахилилася трохи ближче, і її голос став ще тихішим, довірливим.
— У нього серце не з каменю, дитино, а з побитого скла. Кожен уламок гострий, тому він і ховає його від усіх. Він не довіряє красивим словам і великим обіцянкам, бо чув їх забагато. Він поважає не слова, а справу. І понад усе на світі, — вона зробила наголос на останніх словах, — він любить рятувати книги, які вже ніхто не сподівається врятувати.
Ці останні слова пролунали в голові Аліни, як удар дзвону.
...любить рятувати книги, які вже ніхто не сподівається врятувати.
Вона дивилася на пані Галину, але бачила вже не її, а щось інше. Крихітну, ледь помітну іскру. Ідею. Божевільну, відчайдушну, але, можливо, єдину правильну. Іскра, що спалахнула в темряві її розпачу, повільно почала розгорятися, перетворюючись на маленький, але впертий вогник надії.