Розділ 2: Крижана фортеця

2.1. Володар майстерні
Тиша.
Густа, як кисіль, тиша огорнула Аліну, притискаючи до землі. Її стукіт пролунав і зник, розчинившись у вологому повітрі, і тепер єдиним звуком, що вона чула, був шалений стукіт власного серця у скронях. Минула секунда, потім друга, третя... Кожна тягнулася, як липка павутина.
«Нікого немає», — прошепотіла одна частина її свідомості, сповнена полегшення.
«Він просто ігнорує тебе», — просичав у відповідь знайомий голос Марка, сповнений зневаги.
Вона вже майже опустила руку, вже майже розвернулася, щоб визнати свою поразку, коли з-за дверей нарешті долинув звук. Глухий скрип, ніби хтось відсунув важкий дерев'яний стілець. А потім — кроки. Неспішні, важкі, що змушували старі мостини підлоги тихо стогнати. Вони наближалися, і з кожним кроком серце Аліни стискалося все дужче.
Замок клацнув сухо і різко. Двері відчинилися не ривком, а повільно, з протяжним, скаржливим скрипом, наче столітній велетень неохоче розплющував одне око, роздратований тим, що його потурбували.
На порозі стояв він.
Він був вищим, ніж вона собі уявляла, а його плечі, навіть під простим темним светром, здавалися надто широкими для вузького дверного отвору. Здавалося, він сам був витесаний з того ж вікового дуба, що і ці двері — такий самий міцний, похмурий і непроникний. Темне волосся було трохи скуйоджене, наче він щойно провів по ньому рукою у роздумах, а робочі штани були злегка припорошені золотавим пилом.
Але вражали очі. Глибоко посаджені, темні, кольору міцної кави без молока. Під ними залягли тіні втоми, що робило їх схожими на темні озера, в яких давно нічого не відбивалося. Він не сказав ані слова. Просто дивився на неї — не зло, не з цікавістю, а з важким, вивчаючим поглядом, що ніби зважував її на невидимих терезах і вже виніс свій вердикт.
За його спиною, у напівтемряві, відкривався його світ, і Аліна мимоволі затамувала подих. Перше, що її вразило, був аромат. Густий, багатошаровий, чарівний. Він пахнув історією. Пахнув пилом століть, солодкуватим запахом старого паперу, терпким клеєм і шляхетною гіркотою шкіри. Світло лилося лише з однієї лампи з мідним абажуром, що висіла низько над величезним робочим столом, створюючи теплу, затишну пляму в центрі кімнати. А навколо, в тінях, до самої стелі здіймалися стелажі, вщент забиті книгами. Деякі стояли рівними рядами, інші лежали стосами, перекладені шматками картону. На столах були розкладені дивовижні інструменти, преси, ножі, мотки ниток. Це був хаос, але хаос творчий, живий, у якому кожна річ, здавалося, знала свою таємну мету.
Цей світ зачаровував і лякав водночас. Він був прекрасним, але абсолютно чужим.
Мовчанка затягнулася настільки, що стала майже фізично відчутною. Нарешті він порушив її. Його голос виявився глибоким, трохи хрипким від довгої мовчанки, і в ньому не було ані краплі тепла.
— Що вам треба?
Це було не питання. Це був виклик. І стіна, яку він миттєво збудував між ними, виявилася вищою і міцнішою за його дубові двері.

2.2. Полум'я і крига
Його слова, такі прості й такі холодні, вдарили по ній, як порив крижаного вітру. Усі розумні, виважені фрази, які вона репетирувала всю дорогу, миттєво вивітрилися з голови, залишивши по собі лише дзвінку порожнечу. Аліна відчула, як щоки починають паленіти.
— Я... мене звати Аліна, — почала вона, і її голос пролунав дивно тонко і невпевнено. Вона спробувала посміхнутися, але губи не слухалися, розтягуючись у напруженій, жалюгідній гримасі. — Я... я фольклористка. З Києва. Я працюю над...
Він не змінив пози. Просто дивився, і під цим важким поглядом вона відчувала себе незграбним метеликом, що потрапив під скло і тепер безглуздо тріпоче крильцями.
І раптом, сама не розуміючи, звідки це взялося, вона розізлилася. Не на нього. На себе. На свою вічну невпевненість, на голос Марка, що насміхався у неї в голові. Вона глибоко вдихнула, підняла підборіддя і подивилася йому прямо в очі.
І почала говорити знову. Але тепер — по-іншому.
— Моя бабуся народилася тут, неподалік, — її голос раптом знайшов свою силу, зазвучав глибше і впевненіше, зігрітий полум'ям спогадів. — Вона розповідала мені казки. Не ті, що друкують у книжках, а інші. Про лісових духів, що живуть у старому млині, про річкову діву, що виходить на берег місячними ночами... Ці історії зникають. Їх уже майже ніхто не пам'ятає. Вони перетворюються на пил, так само як старі книги, якщо про них не дбати.
Вона говорила, і її власні слова несли її вперед, як річка. Нервозність зникла, замість неї з'явилася пристрасть — чиста, гаряча, непідробна. Це було полум'я, яке вона так довго ховала всередині, і тепер воно вирвалося назовні.
— Я хочу зберегти їх. Не просто для себе, не для наукової роботи, яка припадатиме пилом в архіві. Я хочу дати їм нове життя. Створити місце, де кожна дитина, кожен дорослий зможе доторкнутися до них. Це... це спадщина. Вашого діда. Моєї бабусі. Наша спільна спадщина.
Вона замовкла, важко дихаючи, і в тиші, що запанувала, було чути лише її прискорене серцебиття. Її очі горіли, щоки палали. Вона виклала перед ним своє серце, своє найпотаємніше, свою мрію.
Остап слухав її нерухомо, лише злегка схиливши голову набік. Його руки були схрещені на грудях, створюючи неприступний бар'єр. Його обличчя залишалося непроникною маскою, на якій не здригнувся жоден м'яз. Ні цікавості. Ні роздратування. Ні співчуття. Просто крига. Абсолютна, відсторонена крига.
Але найстрашнішим був його погляд. Він усе ще дивився на неї, але тепер Аліні здавалося, що він дивиться крізь неї, на щось далеке, що бачить лише він сам. І цей погляд був гірший за будь-яку зневагу. Він знецінював її. Перетворював її полум'яну промову на наївний, інфантильний лепет. Він робив її маленькою і смішною.

Ця крижана стіна лякала. Аліна відчула, як паніка знову підступає до горла. Їй відчайдушно захотілося знайти в цій стіні хоч найменшу шпарину, хоч тріщинку, за яку можна було б зачепитися. Вона почала говорити швидше, наче боячись, що він зачинить двері, якщо вона зробить паузу.
— …і це не просто сканування! Це буде цілий інтерактивний портал! З коментарями, з історією кожної казки! Уявляєте, діти з усього світу зможуть почути ті самі історії, які колись розповідали біля вогнища! Я з величезною, просто неймовірною повагою ставлюся до роботи вашого діда. Його праця... вона безцінна! Я хочу лише допомогти цій праці зазвучати по-новому. Я хочу лише...
Її голос зірвався. Вона дивилася на нього, і її погляд був уже не просто пристрасним, а благальним. Вона просила не про доступ до книг. Вона просила, щоб він просто побачив її. Почув. Визнав, що її мрія чогось варта.
Але крига не танула. Навпаки, здавалося, вона ставала ще товщою, ще міцнішою. І в темних озерах його очей на мить спалахнуло щось холодне і гостре, як уламок скла.