Розділ 1: Остання надія

1.1. Дорога до Забуччя
Старенький автобус скрипів на кожному повороті, немов втомлений звір, що неохоче везе свою ношу все далі, углиб сірого туману. Аліна притиснулася чолом до холодного, ледь запітнілого скла і дивилася на світ, що пропливав повз неї. Оголені віти дерев тягнулися до низького неба, схожі на кістляві руки, що намагалися вхопити останні клапті тепла. Тут, далеко від метушливого Києва, осінь відчувалася не як золота пора, а як тихе, повільне завмирання.
Аліна мимоволі міцніше стиснула потерту лямку свого рюкзака. Він стояв у неї на колінах, і вона відчувала крізь тонку тканину тверді кутики свого найціннішого скарбу — бабусиного зошита. Товстого, в обкладинці з вицвілого картону, списаного дрібним, каліграфічним почерком.
«Алінко, це не просто слова на папері», — пролунав у пам'яті теплий, оксамитовий голос бабусі, що пахнув м'ятою і сухими травами. Вона згадала, як сиділа маленькою дівчинкою на кухні, а бабуся, передаючи їй зошит, лагідно накрила її долоньку своєю, сухою і теплою. «Це — зернятка. Збережи їх, і колись з них виросте цілий ліс».
Ліс. Зараз її ліс нагадував скоріше випалену пустелю.
Пам'ять, безжальна і непрохана, підкинула інший спогад. Інший голос. Різкий, холодний, з присмаком дорогої кави та зверхності. Вони сиділи з Марком у модній кав'ярні, і вона, захоплено розмахуючи руками, розповідала йому про свою ідею — великий, сучасний онлайн-портал, цифровий архів українських казок, що зникають.
Він вислухав її з льодяним спокоєм, елегантно помішуючи цукор у своїй чашці. Дзенькіт ложечки об порцеляну досі відлунював у її вухах.
— Твої казочки? — сказав він, дивлячись на неї так, ніби вона була дитиною, що хвалиться малюнком на асфальті. — Аліно, це мило, звісно, але це ж дитячі забавки. Час зайнятися чимось серйозним, а не ганятися за привидами минулого.
Дитячі забавки.
Це словосполучення в'їлося їй під шкіру, як скабка. Особливо після того, як її перший, менш амбітний проєкт провалився. Не через ідею, а через брак фінансування і її власну невпевненість. Марко тоді лише ствердно кивнув. Мовляв, я ж казав.
Аліна глибоко вдихнула прохолодне повітря автобуса. Вона мусила. Мусила довести йому, а головне — собі, що бабусині "зернятка" можуть дати врожай. Що це не забавки. Що історії, які віками передавалися з вуст в уста, варті того, щоб їх почули в сучасному світі.
Забуччя. Навіть назва звучить як вирок. Або як обіцянка. Останній прихисток забутих казок, загублений на карті так само, як вона сама загубилася у власному житті. Це її останній шанс. Колекція Івана Коваля, яку вона вистежила після місяців пошуків, — ключ до всього. Якщо вона отримає до неї доступ, вона зможе подати заявку на той великий міжнародний грант. Якщо ні... Краще про це не думати.
Монотонне гудіння мотора вколисувало, занурюючи у тривожну дрімоту. Аліна заплющила очі. Перед внутрішнім зором знову постали два обличчя: усміхнене, любляче обличчя бабусі та холодна, ввічлива маска Марка.
«Збережи їх, Алінко...»
«...дитячі забавки...»
Її власне серце, здавалося, розривалося між цими двома голосами.
Раптом автобус здригнувся і почав сповільнювати хід. Аліна розплющила очі. Крізь туман проступили перші обриси будинків. Старенька, похилена табличка з вицвілими літерами сповістила: «ЗАБУЧЧЯ».
Вона приїхала.
Аліна випростала спину, відчуваючи, як по шкірі побігли мурашки — чи то від холоду, чи то від страху перед невідомим.
Ліс чекав попереду. І вона не знала, чи чекають у ньому добрі чарівники, чи сірі вовки.

1.2. Чарівність і розчарування
Двері автобуса відчинилися з втомленим шипінням, випускаючи Аліну назустріч прохолодному, вологому повітрю. Вона ступила на бруківку, витерту до блиску століттями й дощами, і на мить застигла, забувши як дихати.
Це було воно. Те саме місце з бабусиних розповідей.
Забуччя виявилося навіть чарівнішим, ніж вона малювала в своїй уяві. Маленькі, ніби пряникові, будиночки тулилися один до одного, а на їхніх підвіконнях, наче краплі крові на сірому полотні, палали яскраві герані. У повітрі змішувалися два запахи: терпкий дим з комина і щось солодке, немов печені яблука з корицею. Страх, що стискав її серце всю дорогу, на мить відступив, розчинився в цьому казковому спокої.
«Можливо, це добрий знак», — подумала вона, і на її обличчі вперше за довгий час з'явилася несмілива усмішка.
Місцевий архів знайшовся легко — маленька, присадкувата будівля з акуратною табличкою, затиснута між пекарнею та крамничкою. Дзвіночок над дверима весело дзенькнув, і Аліну огорнув густий аромат старого паперу, пилу та вічності. За великим дубовим столом, схилившись над товстенним фоліантом, сиділа жінка з хмарою срібного волосся, зібраного у вільний вузол. Вона підняла голову, і теплі зморшки зібралися біля її очей, коли вона усміхнулася.
— Доброго дня. Можу я вам чимось допомогти, дитино?
Голос у неї був м'який, як старий оксамит. Аліна відчула, як напруга трохи відпускає її.
— Доброго дня, — відповіла вона, підходячи ближче. — Мене звати Аліна. Я фольклористка, працюю над проєктом... я хочу зберегти, оцифрувати старі українські казки, щоб вони не зникли назавжди.
Вона говорила, і її власний голос міцнішав з кожним словом, наповнюючись пристрастю, яку вона так довго приховувала. Жінка, яка назвалася пані Мартою, слухала дуже уважно, не перебиваючи. Її погляд ставав дедалі теплішим.
— Яка ж ви молодець! — щиро вигукнула вона, коли Аліна закінчила. — Це ж така важлива справа! Зараз усі ганяються за новим, а про коріння своє забувають. Я всім серцем підтримую вас! Чим же я можу допомогти?
Серце Аліни забилося сильніше від цієї несподіваної підтримки. Це було так не схоже на зневажливу байдужість Марка.
— Я шукаю одну конкретну колекцію, — сказала вона, намагаючись, щоб голос не тремтів від хвилювання. — Казки, зібрані етнографом Іваном Ковалем на початку двадцятого століття. Мені сказали, що вони зберігаються саме тут.
Щойно вона вимовила ім'я "Коваль", тепло в очах пані Марти наче трохи згасло. Вона зняла окуляри, повільно протерла їх хустинкою і важко зітхнула. Ця раптова зміна змусила все всередині Аліни похолонути.
— Так, колекція Івана Коваля... — пані Марта замовкла на мить, підбираючи слова. — Це перлина нашого краю. Тільки от... біда в тому, дитино, що вона вже років двадцять як не в архіві.
Підлога наче похитнулася під ногами Аліни.
— Як... як це? А де ж вона?
— Вона там, де й має бути. У родині. Після смерті Івана її успадкував його син, а тепер нею опікується онук, Остап Коваль. Вся колекція зберігається в їхній старій палітурній майстерні. Вона в надійних руках, повірте мені, — додала жінка, побачивши жах на обличчі Аліни. — Остап — найкращий реставратор, якого я знаю. У нього руки чарівника, він може повернути до життя книгу, що перетворилася на порох.
— Тоді... тоді все добре! — з полегшенням видихнула Аліна. — Я можу поговорити з ним, пояснити...
Пані Марта похитала головою, і її погляд був сповнений глибокого співчуття.
— У нього руки чарівника, це правда. А от серце... з серцем усе складніше. Остап... він хороший хлопець, але після однієї біди в родині він наче збудував навколо себе фортецю. Він живе своїми книгами і нікого не пускає у свій світ. Особливо чужих. Особливо з великого міста з "великими ідеями".
Аліна відчувала, як кожне слово вбиває її надію.
— Але ж це важливо! Це ж спадщина його діда!
— Він знає, — тихо відповіла пані Марта. — І саме тому охороняє її, як дракон. Він не любить, коли хтось чужий пхає носа в його світ. Вибач, дитино, що я так... але краще гірка правда. Домовитися з ним буде... майже неможливо.
Майже неможливо.
Аліна мовчки дивилася на пані Марту, а в її вухах знову лунав голос Марка: "...дитячі забавки... ганяєшся за привидами...".
Містечко, що ще десять хвилин тому здавалося їй чарівним і привітним, тепер виглядало як глуха пастка. Вона подякувала архівістці, сама не чуючи свого голосу, і вийшла на вулицю. Казкові будиночки тепер дивилися на неї порожніми вікнами-очима, а стара бруківка здавалася твердою і невблаганною.
Вона стояла посеред площі, відчуваючи себе маленькою і загубленою. Холодний страх поразки, такий знайомий і ненависний, знову повзав по її спині крижаними пальцями.