Серце, що забуло людину

Серце, що забуло людину

Херсон продовжував стікати чорним мастилом та людською кров’ю. Чотири тяжкі роки людський відчай наповнював вулиці втомленого міста.

Свинцеві каплі розбивалися о фасади будинків, які давно перетворилися на моторошні коробки без дахів та скла. Темна вода збиралася у вирвах від артилерійських снарядів, змішуючись із вугільною сажею, кров’ю та мастилом, що безперервно витікало з пошкоджених парових машин. Гігантські заводи продовжували пихтіти та коптіти, ігноруючи повільне знищення херсонських кварталів.

Херсон адаптувався до нових реалій, зміг знайти баланс між страшною війною та власним розвитком. Люди вже не боялися обстрілів, а останні промислові гіганти обросли масивними бетонними барикадами, які жодний снаряд не здатний пробити за один раз.

Довгі чотири роки імперські амбіції російського народу розлітаються об щит вільних людей. Українська держава змогла зупинити шовіністську армійську машину російської імперії.

Окупанти продовжували стирати свою армію безуспішними штурмами та спробами закріпитися на правому березі річки Дніпро. Українці звикли до примітивного ворога. Відбиття чергового штурму вже сприймалося за рутину.

Степи від Миколаєва до річки за лічені роки перетворилися на широку павутину глибоких захищених тунелів. Парові труби, наче нерви, пронизали кожну яму, окоп чи бліндаж, де жили українські герої.

Тяжкі гармати перетворилися на елементи широкого механізму, який назавжди витіснив природу в цьому відчайдушному місці.

Високі технології українських винахідників дозволили витримувати щоденні тисячні навали живого м’яса на лінії бойового зіткнення. Шкода, що їхні технології обмежені часом, і створити паровий механізм, здатний атакувати та вибивати противника, поки що не вдалося.

Дніпро остаточно перетворився в лінію смерті. Його нестримний потік почав нести до Чорного моря уламки дирижаблів та інших механізмів. А ще тіла загиблих солдатів імперії. Десятки, сотні трупів щодня.

Це життя справжнього Херсону. Місто перетворилось на міцний та непереможний форпост Півдня Української держави.

Замість пасажирських вагонів по коліях регулярно курсували бронепотяги зі снарядами та особовим складом. Кожна вулиця стала для ворога перепоною з латунної сталі, тяжкого свинцю та озлоблених українців.

Люди, які відмовились виїжджати, переселилися ближче до землі. Під землею пролягала ціла мережа котелень, насосів і трубопроводів, що постачали пару до гарматних батарей, ремонтних майстерень і шпиталів. Навіть церковні дзвони давно переплавили на шестерні для військових механізмів.

Ночами місто ставало ще страшнішим. Густий дим перетворився в обов’язковий елемент херсонських ночей. Подекуди пробиваються поодинокі ліхтарі, прожектори, що контролюють повітря та сповіщають про небезпеку.

У такій гнітючій атмосфері п’ятий рік продовжує служити військовий із позивним Палаш. Херсонський попіл, забризкана кров’ю сталь перетворилися на фонову моторошну картину, яку щоденно зустрічав чоловік під час роботи.

Місцеві вже не згадають, коли востаннє він появлявся в чистій формі. Кітель давно втратив насичений зелений колір, став тьмяним, випаленим та блідним. Місцями мастило просочилося настільки глибоко, що жодний порошок не зможе впоратись.

Коли відбувалося затишшя, то Палаш наважувався вийти на місцевий ринок на Північному. Його люди впізнавали за важкою паровою гвинтівкою за спиною і класичним револьвером на поясі. На кітелі між медалями за відвагу та службу красувався металевий манометр.

Глибокий прохолодний ранок був на диво тихим. Це пробирало до кісток. Ворог підступний та хитрий. Подібні затишшя часто використовують для підготовки до чергового масованого обстрілу Херсону.

За роки страшної війни всі звання та посади остаточно стерлися. У Херсоні зірки на погонах нічого не значили. Після чергової знищеної оборонної споруди всі бралися до роботи.

Палаш із саперами о шостій ранку розміновував Перекопську. Дивитися на вулицю було боляче. Навколо бита червона цегла, сотні уламків броні та розтрощених парових механізмів, а ще людські останки… Кожен удар лопати лунав глухо, ніби вони копали не берег Дніпра, а величезний склеп.

Черговий удар несподівано відгукнувся дивним металевим дзвоном. Глибоким і густим, немов священник подавав сигнал вірянам про початок мольби.

— Палашу, глянь-но сюди.

Палаш сковзнув у вирву. Опустився навколішки й почав розгрібати землю руками. Помалу під в’язкою глиною він побачив латунні пластини, що тісно переплетені надзвичайно тоненькими трубками. Очі чоловіка загорілися дивовижним запалом. Він почав активніше вигрібати землю. Ігнорував подряпини на пальцях. Зрештою з темряви показалася людська долоня. Тьмяний металевий блиск відбивав світло від кількох ліхтариків.

Це металева долоня. Кожний палець складався з багатьох дрібних деталей. Мініатюрні шестерні тісно перепліталися з трубками, що нагадували кровоносні судини. Мідні тонкі пластини захищали більшу частину невідомого механізму від бруду та землі.

Кілька годин клопіткої роботи завершилися. Перед українськими оборонцями постав неймовірний, майже без іржі та дефектів, механізм. Страх пройняв саперів, боляче кольнув у серце Палаша.