РОЗДІЛ VII. «Серце, що пахне димом»

Ранок народжувався важко — ніби не хотів вступати в хату, де ще тримався запах ночі:

гарячий, гіркий, густий, мов дим, яким дихав Семен.

Але світло все ж просочилося крізь вікно, ледь торкнувшись Ганниного обличчя.

Вона сиділа біля Семена, схилившись до нього так, ніби боялася відпустити навіть на

мить. Його голова була на її колінах, дихання глибше, рівніше — вперше за довгі ночі.

Та саме тиша видавалася небезпечною.

Ганна дивилася на його обличчя — виснажене, засмагле, з ледь видимими зморшками

біля очей. Чужий знак на його грудях тепер був тьмяний, мов згаслий вуголь, але вона

знала: він не зник. Лише спить.

Її пальці торкнулися того місця несміливо — й Семен одразу розплющив очі.

Вони зустрілися поглядами.

Вперше — без тіней між ними.

Лише тепло.

Лише вони двоє.

— Ти не спиш? — прошепотіла вона.

— Хочу бачити тебе, коли прокидаюсь.

Так просто.

Так непристойно ніжно, що Ганна відчула, як щось м’яко стискає груди зсередини.

Вона хотіла відповісти, але за неї говорило тіло. Вона нахилилася й торкнулася його

лоба, ніби благословляла.

І тільки тоді відчула — шрам під її губами був теплий.

Він живий.

Справжній.

Не тінь.

Семен узяв її за зап’ястя, притримав. Його пальці ковзнули по її долоні. Повільно. Уважно. Наче він запам’ятовував кожен дотик.

— Ти ввійшла в те, що не для смертних, — прошепотів він. — Ти бачила більше, ніж

мала. І тепер воно… у тобі.

Ганна відчула, як холод проходить під шкірою.

Так, вона знала це.

Ще вночі, коли тіні відступили, щось увійшло в неї: сила чи тавро — вона не могла

сказати.

Але коли Семен торкався її тепер, його пальці затримувалися не через слабкість, а

через… пошану.

— Я не боюся, — тихо відповіла вона.

Він усміхнувся кутиком губ — уперше за всі ночі.

— Я теж. Поруч із тобою — ні.

Ганна опустила погляд. На своїх руках вона побачила легкі темні лінії — такі тонкі, що

здавалися тінню від вії чи графітом від олівця.

Але лінії пульсували.

То був відбиток.

Чужий.

Але тепер — її.

Тавро, яке тіні залишили на Ганні, коли вона вступила в їхній обрій, захищаючи

Семена.

Символ того, що пристрасть і смерть тієї ночі переплелися назавжди.

Семен піднявся, сів поруч, притягнув її ближче — не різко, а впевнено, так, ніби

нарешті мав право.

Його лоб торкнувся її.

Його подих змішався з її.

І вона відчула — тіні вже не чужі між ними.

Вони стали частиною зв’язку, який народився цієї ночі.

— Ти пахнеш димом, — прошепотав він.

— Мій дим тепер на тобі.

Це мало б лякати.

Це мало б відштовхнути.

Замість того Ганна заплющила очі — і вперше за довгий час не відчула страху.

Лише дивне відчуття сили в грудях, як жаринка, що тліє всередині.

— То моє серце так пахне, — відповіла вона.

— Після цієї ночі воно вже інше.

Семен притулився до неї міцніше.

Його руки обійняли її.

Її обійми — стали відповіддю.

Вони сиділи так, поки сонце нарешті увійшло до хати повністю.

У цій тиші, що вже не належала тіням, Ганна вперше збагнула:

Вона не просто врятувала Семена.

Вона зв’язала свою долю з тим, кого темрява вже не відпустить.

І хто тепер пов’язаний із нею так само сильно.

Її серце пахло димом.

А його — нарешті знову билося.

І попереду чекала зовсім інша дорога — ні мирна, ні безпечна.

Але спільна.