РОЗДІЛ VI “Ніч диму й тіней”

Чорна ніч розпласталася над селом, ніби хтось розірвав небо й випустив на землю усе, що ховалося за ним століттями. Степ мовчав, але це була не тиша — це було затамоване дихання. У хаті Меланки повітря стояло густе, важке, липке. Наче тут зібралися всі нечисті сили й чекали тільки одного — коли Семен ослабне настільки, щоб вони могли роздерти його навпіл. Він сидів на краю постелі, обхопивши голову руками. Краплі поту скочувалися по шрамам на спині. Тіні на стінах рухалися швидше, ніж дозволяло полум’я. Наче жили своїм життям. Ганна стояла обличчям до нього, серце билося так, що здавалося — почують навіть тіні.

Їй було страшно.

До кісток.

Але страх більше не керував нею.

— Ганно… — голос Семена зірвався, коли черговий спазм пройшов його тілом. —

Тікайте… Поки можете…

— Ні, — вона підійшла ближче. — Я нікуди не піду.

Тіні струснулися, наче почули виклик.

Полум’я лампи раптом зірвалося вгору, перетворившись на довгий язик вогню, що

тягнувся до стелі.

Піч захрипіла.

У вікні промайнуло щось темне, мов би тінь людини… чи не людини.

Семен судомно вдихнув — і з його грудей вирвався звук, схожий на стогін і рев

водночас.

Його спина вигнулась так, що Ганна кинулася до нього, схопивши за плечі.

Тінь за його спиною миттєво накинулась, ніби змія, що нарешті дісталася жертви.

— Не смій! — Ганна закричала так голосно, що аж горло різонуло.

Темрява відскочила — але не втекла.

Вона вкрила стіни, стелю, підлогу, повільно звужуючи простір.

Хата ставала тісною, наче домовина.

Ганна вхопила обличчя Семена долонями. Її пальці ковзнули уздовж лінії його щелепи

— гарячої, напруженої, ніби він зсередини стримував щось нелюдське.

— Дивись на мене, — прошепотіла вона. — Лише на мене.

Він підняв погляд — і в його очах бушували дві стихії: біль… і жагуче, майже нестерпне

бажання жити. Тіні знову рвонули вперед, але цього разу не до Семена — до неї.

Ганна відчула холод, ніби крижана вода пролилася по хребту.

Тінь торкнулася краю її сорочки, і тканина обвисла від холоду, притиснувшись до

шкіри. Семен рвучко схопив її за талію і притягнув до себе так, ніби хотів закрити від темряви

власним тілом.

— Не дозволю… — його голос зірвався на рик.

Їхні тіла зімкнулися — близько, надто близько.

Серце Ганни підскочило під груди. Його груди притиснулися до її, гарячі, у глибокому, тремтливому диханні.Вона відчула, як у нього тремтять руки.

І як темрява відступає — на мить.

Та цього було замало.

Чужий знак, що світився на його грудях темним полум’ям, розповзався по шкірі, мов

чорнило.

Він хрипко прошепотів:

— Ганно… якщо ти зараз не відступиш… я можу втратити себе. І тоді… я можу

завдати тобі болю.

— Тільки не тоді, коли я торкаюся тебе.

І вона торкнулася знаку — сміливо, хоч той обпалив долоню.

Семен застогнав, руки шарпнулися до її спини, міцні, гарячі, напружені. У цьому дотику

було все — страх, пристрасть, відчай, ненаситне прагнення тримати її ближче.

Вогонь у печі здригнувся.

Полум’я кинулося догори.

Тіні скрутилися в клубок і завили тонко, лютно — як звір, якого загнали в пастку.

Ганна поклала лоб на його плече, і світ навколо зник — залишилися тільки тепло його

тіла, його запах диму, степу й чогось гіркого, що ніколи не належало людині.

— Я з тобою. Чуєш мене? Я з тобою до кінця.

Його руки стискали її так, ніби вона була останнім, що прив’язує його до життя.

Він нахилив голову, його подих торкнувся її шкіри вздовж шиї — гарячий, тремтливий.

Темрява заревіла й ударила востаннє.

Ганна обхопила Семена обома руками,

пригорнула до себе, мовби могла захистити його самою силою свого серця.

І щось у повітрі тріснуло. Тіні осипалися, мов попіл.

Знак на грудях Семена погас — не зник, але втратив свою темну силу.

Він важко, майже безсило впав на коліна, тягнучи Ганну із собою.

Їхні тіла злиплися від поту й страху. Його чоло оперлося на її плече.

Ганна гладити його волосся тремтячими пальцями.

— Ти живий, — прошепотіла вона.

— Ти повернувся.

Семен підняв голову. У його очах був вогонь. Справжній.

— Ти — мій шлях назад, — прошепотів він.

І в цю ніч диму й тіней

вона зрозуміла: жодна сила — ні людська, ні темна — уже не роз’єднає їх.