РОЗДІЛ V. "Обряд розкриття знаку"

Меланка сиділа навпроти Ганни так, ніби зважувала її поглядом, як

купець—дорогоцінний камінь. У хаті пахло сухими травами та чимось гірким, від чого

шкіра на руках наче сама прагнула втекти під рукав.

— Ганно, — прошепотіла вона, — твій вибір уже майже зроблено. Та я мушу

почути його вголос.

Дівчина ковтнула сухе повітря. Їй здавалося, що серце б’ється в грудях так голосно, що

його можуть почути навіть ті тіні, які причепилися до Семена.— Що… що саме вимагає знак? — Ганна не дивилася на знахарку, бо знала: у її

власних очах могло видати все — і страх, і бажання, і ту заборонену пристрасть, яка

народилася, ще коли Семен уперше ступив до їхнього двору.

Меланка повільно видихнула.

— Його темрява прив’язалася до життєвого вогню. Щоб зняти знак, потрібно

відкрити його душу… так глибоко, як може лише та, кого він сам обрав серцем.

Ганна здригнулася. Вона знала значення цих слів. Не буквально… але ця близькість

завжди була більше, ніж просто тілесною. Це був обряд, у якому двоє мають зітнутися

не шкірою — душею.

Меланка продовжила:

— Ти маєш торкнутися його там, де він найвразливіший. Не тілом — ні. Ти мусиш

дозволити йому впустити тебе в ту тріщину між світлом і мороком.

Вона нахилилася:

— Але будь певна: коли впустиш — не вийдеш звідти такою, як була.

Семен стояв поза порогом, ніби боявся самаго факту свого дихання поруч із ними. Він

чув голоси, але слова розчинялися в шумі крові. Ганна вийшла — і він відразу підняв

погляд.

Вона виглядала… інакше. Рішуче. Наче мала сказати йому щось, що змінить усе між

ними.

— Сяду, Семене? — спитала тихо.

Він відступив, пропускаючи.

Ганна підійшла ближче, настільки, що могла відчути тепло його тіла — химерне, злегка

гарячкове. Тіні на його шиї ворухнулися, мовби відчули її присутність.

— Я знаю, що сказала Меланка, — промовив він хрипко. — Ти не повинна…

жертвувати собою заради мене.

Ганна підвела до нього обличчя. Її голос був тихий, проте твердий:

— Це не жертва. Я… вже давно віддала частину себе. І не тобі — долі. Вона торкнулася його руки.

Семен різко вдихнув — дотик обпік його сильніше, ніж жар ватри. Їх питала тиша. І в ній Ганна не тікала.

— Ти дозволиш мені? — прошепотіла вона.Семен не відповів словами — лише схопив її пальці, притиснувши до свого серця.

Воно билося нерівно, напружено, так наче боролося з невидимими нитками, що

тягнули його в темряву.

— Я боюся, Ганно… боюся зробити тобі боляче.

Вона посміхнулася крізь легкий тремт.

— Ти вже болиш мені. Від того, що не можу залишитись осторонь.

Вона нахилилася до нього — не для поцілунку, а щоб вловити його подих. Їхні лоби

торкнулися одне одного. Тінь на його грудях ворухнулася, затремтіла, наче

відштовхнута її теплом.

— Обряд починається тоді, коли ти впускаєш мене, Семене. Не тіло — душу.

Її пальці ковзнули до його шиї, до чорної мітки, що повзла під шкірою. — Я не боюся

твоєї темряви. Я боюся лише того, що ти проживеш із нею сам.

Семен обхопив її талію — повільно, несміливо, але з невимовною потребою.

Його руки були гарячі, її подих — короткий. Напруга між ними стала майже відчутною,

немов тонка нитка, натягнута до межі.

Ганна заплющила очі, дозволяючи собі відчути його силу, запах диму на шкірі, тепло,

що відганяло холод тіней.

— Я готова, — сказала вона.

Семен стишив голос до шепоту:

— Тоді веди мене, Ганно.