Розділ IV “Тінь, що торкається ночі”

Темрява впала так раптово, ніби хтось зірвав покривало зі світу.

Свічка погасла без жодного шелесту — мов сама тінь легенько подула на полум’я.

Клуня стала живою.

Сіно потріскувало.

Десь шурхотіло, як якщо б хтось ступав босими ногами.

Ганна стискала пальцями Семенову сорочку, вдихаючи запах його тіла — дим, тепла

шкіра, щось гірке й незнайоме.

Він тримав її близько, занадто близько — дихання поцілунком торкалося її скроні,

пальці на плечах залишали жаркі відбитки.

Їй мало бути страшно.

Але вона відчувала тільки сердечний стукіт — його і свій, злиті в один.

И ще — холод, що ковзав за їхніми спинами, торкаючись тим самим місцем, де щойно

були їхні руки.Семен обережно відсунувся, але не відпустив її.

— Не видихай різко, — прошепотів. — Воно чутливе до подиху.

— До… подиху? — Ганна ледь встигла прошепотіти.

— До життя.

Його голос звучав так, ніби він говорив у її губи.

Тінь встає

У темряві щось піднялося.

Не як людина — без ваги, без подиху, без форми.

Просто… виросло зі стіни.

Ганна відчула, як у неї стискається живіт.

Не від страху — від того, що Семен різко стиснув її талію, привівши ближче до себе,

впритул.

Тінь поповзла по підлозі, мовби обнюхуючи простір.

Наче шукала.

Нас.

Ганна відчула холод прямо під ребрами — наче хтось ковзнув пальцями по її шкірі, не

торкаючись, але відчутно.

Семен тихо, майже невидимо, перехопив її руку й поклав собі на груди — просто там,

де бився його серцевий удар.

— Тримай мене, — прошепотів.

Ганна ковтнула. Її долоня лежала на його теплій, напруженій шкірі.

Його подих ковзнув по її щоках, спадав на шию, змушуючи тіло горіти, хоч навколо

холонуло.

— Чому? — ледь вичавила вона.

— Бо поки ти торкаєшся…

— його голос був низьким, приглушеним, тривожно-чуттєвим,

— …воно плутає, де закінчуюсь я.

Ганна затремтіла.

Її пальці мимоволі посилили дотик — так, що Семен зітхнув, спинивши подих на мить.

Його рука ковзнула їй по спині, зупинившись на лопатках, і це був не захисний жест —

це був жест чоловіка, який стримує щось більше, ніж страх.

Тінь наближається

Куток засичав.

Чорна пляма від’єдналася від стіни — і тепер рухалася просто до них.

Ганна відчула, як у Семена напружились м’язи.

— Не рухайся, — прошепотів він. — Воно живиться тим, що хочемо сховати.

— А що ти… ховаєш? — язик сам вимовив слова, яких вона боялась.

Він нахилився до неї ближче.

Так близько, що їхні губи майже торкнулись.

— Тебе, — зізнався він, ледь чутно. — Ховаю від себе. І від нього.

Ганну накрило хвилею тепла.

У темряві їхні тіла знаходили одне одного, ніби діяла інша сила — старша, глибша, ніж

страх.

Тінь завмерла.

Вона ніби облизувала простір навколо них, але не могла наблизитись.

Ганна в ту ж мить зрозуміла: Семен не бреше.

Їхня близькість, їхні тіла, їхнє бажання — ставали заслоном.

Бажання сильніше за страх.

Вона торкнулась його щоки — тепла, шорстка від щетини.

Семен різко вдихнув, а пальці на її талії зімкнулися сильніше, майже несамовито.

— Ганно, не треба… — прошепотів він, але не відвівся.

— Хіба? — вона нахилилася ближче, вловлюючи кожну дрібну реакцію його тіла.

— Якщо я тебе торкнуся… зараз… — він закрив очі, ніби це завдало болю, — я вже не

зупинюся.

Його губи ковзнули по її скроні.

Ледь.

Майже не торкаючись.

Але цього було досить, щоб у неї перехопило дихання.

Тінь стискалася у кутку, невдоволена.

Зла.

Обпалена їхньою близькістю.

Тінь відступає

Раптово щось клацнуло — сухо, сердито — і тінь відкотилася назад, тонучи в щілинах

між дошками, немов утікала, наштовхнувшись на полум’я.Вітер пробіг між ними — невидимий, але відчутний, і клуня знову завмерла.

Ганна стояла, тримаючись за Семена.

Семен — за неї.

Вони ще кілька секунд не рухались, важко дихаючи одне в одного.

Їхні лоби торкалися.

Губи — майже.

Тіла — чесно відповідали потягу, який обидва намагалися стримати.

Тиша між ними розпечена.

Семен першим відірвався — повільно, неохоче.

— Воно піде ненадовго, — сказав він, голосом, що зраджував бажання, яке він

приховував марно. — Але повернеться.

Ганна підняла очі.

— А ти?

Він усміхнувся кутом вуст — ледь, гірко, красиво.

— Я ще тут. Поки ти — тут.

Він торкнувся її руки.

Легко.

Ніжно.

Н небезпечно.

І подумав уголос:

— Заради тебе я готовий знову стати тим, ким був… але боюся, що через тебе стану тим, ким бути не мав.