Розділ III “Шрами, що говорять”

Семен лежав на сіні, тихий, але тяжкий у сні, наче бореться з невидимими пута́ми.

Ганна сиділа поруч, і з кожною хвилиною їй ставало важче дихати — від тиші, від

запаху диму на його шкірі, від присутності, яка була небезпека й бажання водночас.

Світло свічки падало на його груди, і Ганна не могла відвести погляду.

Тіло, колись сильне, тепер було схоже на карту болю.

Поверх шрамів, поверх темного знаку…поверх того, чого вона боялась,

— все одно було те, що приваблювало її майже магічно.

Вона простягла руку, ніби ненароком, і подушечками пальців торкнулася краю його

сорочки, поправляючи її — хоча поправляти було нічого.

Що ж ти робиш, Ганно…

Та пальці самі ковзнули трохи нижче, по лінії ключиці — теплій, твердій…

Її серце вдарило так різко, що вона затримала подих.

Його подих змінюється

Семен не спав.

Вона зрозуміла це по тому, як його дихання стало глибшим.

Не різким, не захисним — а таким, ніби він намагався не здригнутися від її доторку.

Він повільно відкрив очі.

Темні. Глибокі. Погляд, від якого в животі скрутилося щось палаюче.

— Панно… Ганно… — тихо промовив він, і її ім’я прозвучало так, ніби він торкнувся не

голосом, а шкірою.

Його рука лежала біля неї, і Ганна відчула, як хоче доторкнутися до неї.

Просто покласти долоню в його долоню.

Просто перевірити, чи він — справжній.

Чи не привид, не тінь.

Вона не встигла подумати.

Її пальці торкнулися його руки.

Семен здригнувся.

Не від болю — від неї.

Його пальці повільно зімкнулися довкола її, ніби він давно знав цей рух, ніби тіло

пам’ятало більше, ніж розум дозволяв.

Ганна відчула, як тепло від його долоні піднімається вгору по її руці, розтікається

грудьми, торкається шиї…

Вона не відвела погляду.

Він теж. Близькість, яка не мала статися.

— Вам не можна бути тут… — прошепотів Семен, але не відпустив її руки.

— А все одно я тут, — відповіла вона тихо.

Її коліна торкалися соломи біля його ложа, і вона відчула, що нахиляється ближче — не

ухиляючись, а піддаючись тягненню, яке тягнуло їх обох.

Семен підвівся на лікті.

Світло свічки впало на його груди, на м’язи, на шрами — і на знак, який стискався і

розтискався з кожним його подихом.

Ганна вдихнула різко.

— Не дивіться на це… — сказав він, майже сердито, майже благально.

Проте вона простягнула руку.

Повільно.

Несміливо.

І торкнулась краю темного знаку.

Семен різко втягнув подих, ніби від того доторку щось у ньому обірвалося.

— Чого ви… — хрипко почав він.

Але Ганна знала.

Їй хотілося торкнутися не знаку — а його.

Його тепла.

Його сили, яка колись була, і яку він тепер ховає.

Її пальці ковзнули по його шкірі трохи нижче… і трохи вище…

Семен притиснув її руку до свого серця.

— Ви граєтесь з тим, чого не розумієте, — прошепотів він, нахиляючись ближче.

Його лоб торкнувся її лоба.

Його подих — її губ.

Ганна не відступила.

— А ти? — прошепотіла вона. — Чи розумієш?

Він заплющив очі, ніби борючись із собою.

Його рука опинилася на її талії — спершу обережно, але через мить пальці вп’ялися

так, ніби він боявся, що вона зникне.

Її тіло відгукнулося хвилею тепла, яку вона не вміла й не могла сховати.

Вони схилилися ближче… ще ближче… досить, щоб відчути смак її дихання…досить, щоб один порух — і це стало б поцілунком.

Я хочу цього, — подумала Ганна, і ця думка налякала її більше, ніж тінь у кутку.

Але тінь не спала

Клац.

Звук прорізав тишу, як ножем.

Семен рвучко схопив її за плечі й притягнув до себе — не ніжно, а захисно.

Її лице виявилось біля його шиї, і вона почула, як швидко б’ється його серце.

У кутку… щось ворухнулось.

Темні пальці торкнулися землі.

Свічка погасла.

І в темряві Семен прошепотів їй у волосся:

— Тепер воно знає, що я… хочу тебе.

Його голос був розбитий. А її серце — теж.