Розділ II “Тінь у клуні”

Клуню, куди відвели Семена, давно не використовували. Колись там сушили збіжжя та

ховали від дощу сіно, але цього року війна й страхи поглинули звичне життя.

Тому ніч була там густою, як смола.

Ганна стояла трохи осторонь, не наважуючись зайти всередину. Вороття клуні

залишили прочиненими, і темрява дихала з них, ніби жива. Вона чула всередині слабке

шарудіння — чи то Семен рухався, чи то миші бігали між соломою.

Але тіні…

Тіні вона теж чула. Не вухами — шкірою. Наче холод проходив по плечах, спускався

нижче, торкався хребта.

Я божеволію? Чи справді щось ходить поруч із ним? І чому я це бачу?

Батько пішов радитися зі старшими козаками, а Ганну попросили принести Семенові

води та чистої площини. Вона прийшла. Але зупинилася біля порогу й не могла ступити

далі.

Її ноги знали більше, ніж голова: там — небезпека.

Вона зробила вдих і все-таки зайшла.

1. Усередині

У клуні пахло старим сіном, сирістю й димом, який ніби проник у все довкола — у стіни,

у повітря, у саму ніч.

Семен сидів на розгорнутому на підлозі кожусі, спершись спиною об стіну. Його

сорочка була роздерта на плечі, а на тілі лежали довгі, мов із ножа, шрами. Але серед

них був один, який не давав Ганні спокою.

Темний, з нерівними краями.

Наче відбиток долоні.

Наче хтось притиснув руку з жаром так сильним, що лишив знак на все життя.

Семен підняв на неї очі.

— Ви прийшли.

Його голос був тихим, але в ньому звучало здивування. Мов він чекав, що вона втече.

Ганна поставила глечик із водою й чисту полотнину поруч, та побачила, як його рука

мимоволі напружилась — ніби він боявся, що вона торкнеться ще раз.

І він правий.

Вона боялась цього дотику більше, ніж будь-чого.

Бо у тому дотику була правда, якої вона не хотіла бачити.

— Вам потрібно… — її голос зірвався. — Потрібно обмити рани. Вони виглядають…

Проклято.

Вона не змогла сказати це вголос.

Семен опустив погляд.

— Вони не гояться. З полону ще. Іноді… печуть так, ніби знову там.

Ганна ковтнула.

Їй хотілося сісти поруч, але ноги не рухались.

— Те, що ви бачили… — почав Семен раптово. — Коли торкнулися мене. Це…

Він не договорив.

І Ганна відчула, як щось рухається позаду нього.

Не людина.

Не тварина.

Тінь піднялася з соломи повільно, мов випарувалась зі стіни.

Довга, гнучка, як димова струна.

Вона не мала форми — але була присутністю.

Холод проколов Ганну наскрізь.

— Семене… — прошепотіла вона. — Вона… тут.

Його погляд різко підвівся до її обличчя.

— Ви знову бачите? — у голосі був страх. Не за себе — за неї.

Ганна затремтіла, бо тінь повільно нахилилась до нього. Наче нюхала його плечі. Наче

згадувала його смак.

А потім — підняла «голову» й повернулась до Ганни.

І щось у той момент ніби доторкнулося до її серця. Не фізично, а глибше, ніж тіло. Наче

її душу хтось узяв у холодні пальці.

Ганна відступила.

Семен кинувся вперед, ніби хотів підвестися, але біль зламав його рух.

— Панно Ганно, не підходьте до неї! — його голос хрипів. — Вона не повинна вас

бачити. Не повинна…

Не повинна?

Отже, він знав.

Знав, що це може статися.

— Чому вона дивиться на мене? — прошепотіла Ганна, ледве дихаючи.

Семен заплющив очі, ніби шукаючи слова, яких не існує.

— Бо ви торкнулися мене. А отже… вона відчула вас.

Тінь почала сповільнюватися, але не зникала. Вона шурхотіла по землі, ковзала по

стінах, але не наближалась.

Наче чекала.

Ганна збагнула:

тінь не просто слідує за Семеном.

Вона… розглядає її.

2. Сповідь Семена

Семен зробив спробу заговорити, голос тихий, але кожне слово — як камінь.

— У полоні… вони робили щось із нами. Не всі повернулися людьми. А хто

повернувся… повернувся не сам.Ганна слухала, не зводячи очей із тіні.

— Я чув, як шепотіли ночами — старі, степові чари. Вони вміють прив’язати тінь до

людини. Забрати силу. Пам’ять. Душу.

Він ковтнув важко.

— Я думав… що вона залишиться там, у Криму. Але тіні не відпускають того, кого вже

торкнулися.

Ганна відчула, як її руки похолоділи.

Тіні, що забирають душі…

Це звучало як легенда, як вигадка бабів біля печі. Але тінь перед нею була

справжньою. Надто справжньою.

Семен глянув на неї з тривогою.

— Не треба було вам торкатися мене… Це небезпечно.

Ганна підняла підборіддя.

Упертість — єдине, що тримало її від паніки.

— Це не ваша вина. Я сама…

Вона замовкла.

Бо тінь почала рухатися знову.

Не до Семена.

До неї.

Повільно, нестримно, немов її цікавила нова жертва.

3. Коли тінь торкається

Темрява ніби ковзнула під ноги Ганни.

Холод піднявся по гомілках, по стегнах, по спині.

Вона відчула, що якщо тінь торкнеться її — щось увійде всередину.

Щось чуже.

Щось давнє.

Семен закричав — перший раз з моменту повернення.

— ЗА МНОЮ! ГАННО! НЕ ДИВІТЬСЯ НА НЕЇ!

Але було пізно.Тінь підступила впритул.

Ганна відчула її не очима — серцем.

Наче щось холодне вдивлялося в її душу зсередини.

Питало.

Вибирало.

Її груди стиснуло, і вона зробила крок назад. Але тінь ішла слідом, мов звук, що не

відстає від еха.

Семен намагався підвестися, але впав на колеса сіна, вчепившись пальцями в землю.

— Вона чіпляється до вас! — закричав він. — Бо ви нею не боїтеся!

Не боюся?

Ганна не була певна. Вона просто була… заглиблена в це дивне відчуття.

Наче тінь хотіла щось сказати без мови.