Розділ I “Дим від степу”

Ніч стояла така тиха, ніби світ завмер у чеканні. Вітер не ворушив ані листя, ані трави, і

Ганна ловила себе на думці, що це не тиша — це напруження перед чимось важливим,

невідворотним.

Вона стояла біля брами маєтку й тримала каганця так міцно, що пальці побіліли.

Світло тремтіло, вирізаючи з темряви клапті туману. Груди стискало передчуття. Не

страх — ні. Щось інше.

Наче твоя душа знає, що світ сьогодні зміниться, але не каже як.

Її батько поїхав зустрічати козацький загін ще вдосвіта. У селі говорили, що цього разу

повертаються не всі.

А одного з тих, хто повернувся, краще б не зустрічати після заходу сонця.

Ганна намагалася не слухати тих шепотів. Та вони впивалися в пам’ять:

«Семен, що повернувся з полону, не такий, як був…»

«На ньому знак чужої магії… такий, що й ночами хреститися

доводиться…»

Вона зітхнула й піднесла каганця трохи вище.

Не вірила вона в плітки. Не вірила — доки з темряви не виринули вершники.

Вони їхали повільно, згорбившись. Не було ні співу, ні сміху. Лише кінські копита й

важке дихання людей, які бачили забагато.

Ганна відчула, як холодний струмінь пробіг по спині.

І тоді вона побачила його.

Семен.

Він сидів на коні нерівно, ніби кожен рух давався болем. Колись він був гордий, міцний,

з очима ясними, як літній день. Тепер — блідий, погляд заглиблений у щось невидиме,

обличчя заросле, але гарне у своїй гострій, втомленій мужності.

І все одно… вона б упізнала його всюди.

По тиші в погляді. По тому, як він тримав плечі. По невимовній силі, що була в ньому

навіть тепер.

Та щось ішло за ним.

Тінь.

Не людська. Не природна.

Темна і густа, як дим від спаленого степу.

Ганна моргнула — і тінь зникла.

Лише факели хитнулися в повітрі.

— Ганно, відчини браму, — сказав староста. Голос у нього був твердий, але Ганна

почула у ньому втому.

Вона взялася за важкий засув, і руки тремтіли. Не від холоду.

Від чогось іншого.

Коли козаки в’їхали на подвір’я, вона помітила, що Семен не підводить очей на людей.

Наче боїться, що хтось у його погляді побачить те, чого він сам не хоче.

І тоді він подивився на неї.

Погляд впав різко — і Ганна відчула, ніби світ навколо стишився, як перед грозою. У

його очах було щось… дуже живе і водночас дуже мертве.

Як вода, що зберегла тепло сонця, але вже знає холод ночі.

Він пахнув димом. Не таким, як у козацьких ватрах. Іншим — сухим, степовим,

тривожним.

Ганна не могла відірвати погляду. Її серце билося швидше, і вона сварила себе:

Схаменись. Це ж Семен. Людина. Просто людина.

Але в ньому було щось таке, чого вона не могла пояснити.

І тінь за його плечем знову здригнулася.

Семен хотів злізти з коня, але похитнувся.

Ганна поспішно простягнула руку, щоб його підтримати.

Її долоня торкнулася його руки.

І світ розірвався.

Крики ночі.

Палаючі шатра.

Жар під ногами.

Чужі голоси, що шепочуть так швидко, ніби дим говорить.

І темний силует, що тягне когось за собою крізь чорний степ.

Семен.

Він кричав беззвучно.

І тінь тягла його назад.

Ганна відсмикнула руку, ніби обпеклась. Вона захиталась — все тіло здригалося від

чужих видінь.

Семен теж відступив, дихаючи важко, наче після бою.

І тоді вона побачила:

шрам на його плечі, темний, ніби від руки, що впилася в плоть.

Відбиток чужої волі.

Чужої магії.

Тіні знову заворушилися, ніби відчули смак.

— Ви… бачили? — прошепотів Семен.

Ганна не відповіла.

Вона не могла говорити. Не могла збрехати.

Та й не потребувалось.

Тіні вже знали її відповідь.

— Відведіть його до старої клуні, — мовив староста. — Він ледь стоїть.

Семен зробив крок, але глянув на Ганну ще раз.

У тому погляді було щось, що вона не могла витримати довго:

втома, страх, сором і…

надія?

Наче він шукав у її очах порятунок, якого не мав права просити.

Ганна стояла нерухомо.

Її пальці ще пам’ятали тепло його руки.

А в грудях щось тремтіло, як птах, що боїться, але не може злетіти.

Що це було? Чому саме вона щось побачила? І чому… чому Семен дивився так, ніби

знав відповідь?

Вона не зрушила з місця, а тіні вже ковзали слідом за Семеном, розчиняючись у

темряві.

Ганна ковтнула повітря, важке від диму й передчуття.

І їй здалося, що ніч шепотіла:

«Ти — теж їхня».