Частина ІV

   Вечір був чудовий! Вона уявити собі не могла, який Він чудовий співрозмовник. Як багато Він знає про її Україну! Які глибокі у нього знання з історії його країни та спільної історії їх країн! Мали вдосталь часу пройтися соцмережами по своїх сторінках. Підписалися. Знайшли сьогоднішні ранкові світлини й відео  під тим кущем жасмину. На щастя всі вони «зі спини»! Вона цілий день боялася натрапити на щось подібне, а зараз було зовсім не страшно! Навпаки, вони весело над цим посміялися.

   Він тримав у руках її книгу й уважно розглядав форзац. Там зображення українських Карпат, Босфорського мосту, напівпрозорий силует його обличчя.

- Почитай свої улюблені місця!, - попросив, проникаючи поглядом десь глибоко у задзеркалля її душі.

- Українською…, - промовила ледь чутно голосом, що завмер від того погляду і передчуття розкриття істини раніше, ніж планувала.

- У мене є помічники – навушники для синхронного перекладу. Я буду чути твій голос і заодно переклад. Спробуємо? Мені цікаво!

   Вони затишно вмостилися у його ліжку. Він прихилив її до свого плеча, вона довірливо відгукнулась. Він умів не лише гарно розповідати, але й був чудовим слухачем. Вона обирала уривки зі свого роману, які б наводили на роздуми й здогадки. Він зацікавився і ставив багато запитань. Зрозумів зразу хід її думок! А ще просив повторити уривки з поеми про Роксолану – Хюррем Султан. Вона декламувала їх напам’ять і це Йому особливо подобалось!

   Дивно, але це був ніби вечір  давно і добре знайомих людей. Без «до» і «після»! Без зобов’язань. Спокійно і впевнено. От тільки, коли  Він пообіцяв знайти перекладача з української й дочитати Її книги, тільки тоді Вона відчула деяку тривогу. По-справжньому! Адже там все, що стосувалося її ставлення до Нього!

- Ти голодна? Ходімо до ресторану!

- Ні, що ти! Я не голодна. І нікуди я не хочу з тобою йти!

- Чому? , - відповідь дещо спантеличила, адже все було так добре.

- Думаю, що не варто знову ризикувати, адже наші світлини можуть знову з’явитися кругом. Тобі це не потрібно!

- Я подумав, що це ти не хочеш, щоб нас бачили разом. Для мене це не проблема!

- Гаразд! Але… наступного разу…колись…потім…, - обоє в цей момент думали про той наступний раз. І в кожного були свої версії, які вони не озвучили, натомість весело розсміялися.

- Тоді сьогодні замовляємо сюди, а наступного разу…, - і знову сміх, без жодної обтяжуючої тіні!

    Їм просто було добре разом! Як новим друзям, у яких у багажі ще немає спільних друзів, спільних таємниць з ними, спільних проблем. Є вони і є їхня таємниця! Їм у ній було комфортно! Вони не відчували втоми одне від одного.

    В якусь мить Вона відчула, що Його руки послабили обійми. «Отже, засинає! Звісно, Він же втомився за цілий день. Та й годинник показує, що вже пора», - подумала так і спробувала тихцем вивільнитися з обіймів.

- Не йди…Я перевіряв чи ти зі мною, чи там далеко десь у Карпатах…

- Вже пізно…

- Ця ніч – наша!

Ранок наступного дня був щасливий!

Але все хороше має властивість колись закінчуватися.

- Побачимось?, - запитували Його очі.

- А варто?, - перепитали Її.

- Чому б і ні?, - наполягав своїм поглядом і тримав за руки.

- Нам було добре! Але у кожного своє життя! У твоєму немає мене, мені - комфортно у моєму!, - намагалася тримати погляд переконливо.

   Тиждень у Мілані обіцяв бути спекотним не лише за своїми подіями, але й за температурними показниками. Цілий день Вона не відривала погляду від телевізора і соцмереж. Чи було ще комусь так цікаво?! Вона почувалася щасливою! У кожнім разі! Крім того, на руці у Нього яскраво, як нагадування про Україну, майорів жовто-блакитний браслет. Він подарував їй свій, здійнявши зі своєї руки – це був завершальний акорд їхньої пригоди. Очі втомлювалися від переглядів, тіло – від спеки.  «Мілан, чого ж ти так далеко від моря?», - подумки докоряла столиці моди.

Дзвінок її телефону пролунав як постріл серед цієї тиші спогадів і думок. З того часу як живе в Італії, вона має окремий зв’язок із родиною, що залишилась в Україні. Це був інший дзвінок. І це не подруга, одна – єдина тут в Італії.

- Слухаю!

- Хочеш кави?, - Вона ошелешена почутим, таким милим її серцю, голосом! Геть забула, що залишила вчора свій номер телефону охоронцю…

- Хочу, - після довгого обдумування і вагань. В одному слові вмістилася ціла низка думок, запитань і відповідей.

- Чекаю внизу, в кафе твого готелю…,- так, ніби ще щось хотів промовити…

    «Ми не мали більше зустрічатися! Ти ж мав летіти додому!», - як вечірній цвіркун у саду, наполегливо травмувала свідомість думка. Вона спантеличено дивилася у дзеркало і не розуміла: чому на цьому обличчі сяє така спокуслива, замріяна посмішка?… А в голові крутилася думка: «Ти можеш обдурити свій розум, але не змусиш почуття зникнути за власним бажанням!»

                                                            "Розум може знайти тисячу логічних причин,

 чому бути разом неможливо,

але серце все одно обере ту єдину причину,

яка змушує його битися швидше."

.