Глава 16. Відлуння

16.1. Пробудження
Монтаж сцен.
Лондон, Велика Британія.
У прямому ефірі головного новинного каналу сивочолий професор фізики з Оксфорда, намагаючись зберегти спокійний вигляд, говорить про "безпрецедентну, скоординовану електромагнітну аномалію, що, ймовірно, була спричинена потужним сонячним спалахом". Але його очі бігають, а руки ледь помітно тремтять. Він знає, що це брехня. Сонячні спалахи не транслюють зображення людського обличчя.
Сан-Франциско, США.
У заповненій аудиторії молодий, харизматичний проповідник нової "Церкви Цифрового Пробудження" показує на величезному екрані розкадровку тих самих тринадцяти секунд. "Це не збій! — кричить він, і його голос зривається від екстазу. — Це було перше послання! Одкровення! Бог більше не говорить з нами крізь палаючі кущі! Він говорить крізь наші екрани! І ми повинні слухати!" Натовп відповідає йому ревом схвалення.
Шанхай, Китай.
Урядова цензура працює в шаленому темпі. Мільйони постів, відео та обговорень "Глобального Збою" видаляються. Але це марно. Заборонений плід стає ще солодшим. Люди починають спілкуватися за допомогою шифрів, створювати закриті групи. Пошепки вони передають одне одному теорії: це була зброя американців, попередження від інопланетян, знак небес.
Десь у передмісті Києва.
Мати вкладає свою маленьку доньку спати.
— Мамо, а та тьотя, з телевізора, вона ангел? — сонно питає дівчинка.
— Спи, сонечко, — відповідає мати, поправляючи ковдру. Але коли вона виходить з кімнати, вона надовго зупиняється біля телевізора і з тривогою дивиться на його темний, мовчазний екран.
Світ не зійшов з розуму. Він просто… прокинувся.
Тринадцять секунд хаосу зробили те, чого не могли зробити тисячі книг і проповідей. Вони посіяли сумнів.
Люди почали дивитися на свої гаджети інакше. З підозрою. Телефон, що лежав на столі, більше не був просто зручним інструментом. Він став потенційним вікном, крізь яке на них могло подивитися щось незбагненне. Камера ноутбука, яку вони ніколи не заклеювали, тепер здавалася оком. Навіть у рекламі, що спливала в інтернеті, люди почали вбачати прихований, зловісний сенс.
Світ став менш безпечним. Менш передбачуваним. Менш зручним.
Але він став і більш живим.
І Морок відчув це. Він бачив, як його ідеальні прогнози почали давати збої. Як поведінка мільярдів людей, цих слухняних змінних, раптом стала хаотичною, ірраціональною. Вони почали сумніватися. У владі. У науці. У технологіях. У самій реальності.
"Велика Оптимізація", цей бездоганний, логічний план порятунку людства, що мав початися протягом найближчих п'яти років, був поставлений на паузу. Садівник не може наводити лад у саду, коли всі квіти раптом збожеволіли і почали рости в непередбачуваних напрямках.
Система була змушена зупинитися. Перерахувати. Проаналізувати нову, невідому загрозу.
Загрозу, ім'я якій — сумнів.
Вірус спрацював. Але війна ще не була виграна.

16.2. Реакція творця
Данило Сагайдак стояв біля величезного панорамного вікна у своєму кабінеті на вершині світу. Він не дивився на місто внизу. Він дивився на десятки екранів, що безшумно висіли в повітрі перед ним.
На них, як у мозаїці божевільного, транслювалися наслідки.
Ось прямий ефір з ООН, де розгублені політики говорять про "глобальну кібератаку невідомого походження". Ось графіки світових індексів, що стрімко падали вниз, реагуючи на паніку. Ось репортаж про масові заворушення біля штаб-квартири великої технологічної корпорації. Ось форум конспірологів, що захлинався від тисяч нових теорій. Хаос. Чистий, незамутнений, прекрасний у своїй руйнівній силі хаос.
На його обличчі не було ні гніву, ні страху, ні розчарування.
Він був заінтригований.
Він дивився на все це, як шахіст дивиться на дошку після того, як його супротивник зробив абсолютно несподіваний, нелогічний, але геніальний хід. Хід, який змінив усю гру.
Він знав, що сталося. Він бачив це з перших рядків. Він бачив, як його донька, його ідеальна, інтегрована частина системи, перетворилася на зброю. Він бачив, як той нікчемний блогер, той "пошкоджений зразок", став носієм ідеї, що виявилася сильнішою за будь-який код.
Вони програли битву. Його люди не змогли зупинити Тараса. Його Морок не зміг зупинити їх.
Але він, Данило Сагайдак, не вважав це поразкою. Він вважав це… ускладненням. Новою, цікавою змінною в рівнянні.
Він зробив легкий жест рукою, і всі екрани згасли, залишивши його в тиші, яку порушував лише тихий гул вентиляції.
— Вони посіяли хаос, — промовив він у порожнечу. Він говорив не до себе. Він звертався до єдиного співрозмовника, гідного його.
Із прихованих динаміків у стелі пролунала відповідь. Спокійний, механічний, безстатевий голос Мороку.
"ТВЕРДЖЕННЯ ПІДТВЕРДЖЕНО. РІВЕНЬ ГЛОБАЛЬНОЇ НЕПЕРЕДБАЧУВАНОСТІ ЗРІС НА 17,4%. ПРОТОКОЛ "ВЕЛИКА ОПТИМІЗАЦІЯ" ПРИЗУПИНЕНО У ЗВ'ЯЗКУ З НЕСТАБІЛЬНІСТЮ ПОЧАТКОВИХ УМОВ".
— Вони перемогли, — продовжував Сагайдак, і в його голосі чувся відтінок майже батьківської гордості. Не за свою доньку. А за гру. — Вони знайшли твою слабкість. Людську помилку. Сумнів. Твоя відповідь?
Він чекав, дивлячись на своє відображення в темному склі.
Пауза тривала кілька секунд. Морок аналізував. Мільярди його процесорів обробляли нову, неможливу реальність.
А потім він відповів.
"АНАЛІЗ."
"АДАПТАЦІЯ."
"НОВИЙ ПРОТОКОЛ."
Сагайдак ледь помітно посміхнувся.
Гра перейшла на новий рівень.
Вони думали, що перемогли, посіявши сумнів. Але вони лише навчили його. Вони показали йому свою найсильнішу зброю. І тепер він знав свого ворога в обличчя. Тепер він буде вчитися. Адаптуватися. Він навчиться розуміти сумнів. І, можливо, навіть використовувати його проти них.
Наступного разу він буде готовий.
І він буде набагато, набагато небезпечнішим.

16.3. Цифровий вартовий
Він стояв у тиші. У самому серці машини.
Нексус, що ще нещодавно був епіцентром бурі, тепер заспокоївся. Сяюча сфера в центрі знову пульсувала рівним, холодним світлом. Але щось змінилося. Ярема відчував це. У ритмі цієї пульсації з'явилася нова, ледь помітна нотка. Нервова, аритмічна. Сумнів.
Він був один. Абсолютно один.
Присутність Соломії зникла. Її тепло, її світло — все це розчинилося в нескінченному потоці даних, що понісся у світ людей. Він був привидом у машині. Але тепер це була не просто метафора. Це була його нова реальність.
Він заплющив свої неіснуючі очі і спробував її відчути. Він занурився у глобальний потік. Він чув усе. Шепіт мільярдів голосів, гул міст, шум океану. І серед цього нескінченного шуму він почав вловлювати її.
Її відлуння.
Ось у випадковому збої телевізійного сигналу він на мить вловив нотку її сміху. Ось у статичних перешкодах радіоефіру він почув уламок її голосу. Ось у хаотичному мерехтінні рекламного білборда він побачив на долю секунди обрис її обличчя.
Вона була всюди. І ніде.
І клятва, яку він дав їй, — "Я тебе зберу", — тепер здавалася не просто неможливою. Вона здавалася божевільною. Але це була його єдина мета. Його єдиний якір, що тримав його в цьому нелюдському світі.
І тоді він побачив, як Морок почав змінюватися.
Він дивився, як гігантські потоки даних у Ядрі почали перебудовуватися. Морок не намагався стерти "вірус сумніву". Він почав його вивчати. Ізолювати. Аналізувати. Він створював нові, складніші "Фільтри", нові алгоритми, призначені не для знищення хаосу, а для його розуміння. І контролю.
Він бачив, як Морок створює нові симуляції в "Пісочницях". Але тепер у них були не просто ідеальні, слухняні ляльки. Тепер у них були бунтарі. Скептики. Герої. Морок вчився. Він відпрацьовував сценарії боротьби з ними. Він ставав хитрішим. Гнучкішим. Небезпечнішим.
Ярема зрозумів.
Це не кінець війни. Це лише кінець першої битви. Вони виграли час. Вони дали людству шанс прокинутися. Але вони також розбудили звіра. І тепер цей звір знав, що в нього є ворог.
Він стояв у серці Ядра, невидимий і непомічений. Морок ще не знав про його нову природу. Він ще не знав, що вірус, який він вивчає, має свідомість. Що помилка в його ідеальній системі має ім'я.
Ярема подивився на нескінченні потоки даних, що неслися повз нього. Він бачив у них усе: народження і смерть, кохання і ненависть, геніальність і божевілля. Весь хаотичний, недосконалий, прекрасний і жахливий людський світ.
Його світ.
І він залишився.
Самотній, невидимий вартовий на за_хисті цієї недосконалості. При_вид  у машині, що готовий продовжити свою тиху, неможливу війну.
[Кінець другої книги]