Глава 15. Голос у Шумі

15.1. Трансляція
Перехресний монтаж.
Світ Ядра. Нексус.
Вона почала розпадатися.
Це було схоже на те, як розсипається статуя з піску під поривом вітру, але навпаки — вона розпадалася на світло. Її постать, її обличчя, її очі — все почало перетворюватися на мільярди крихітних, золотистих іскор. Кожна іскра була уламком її душі, її пам'яті. І кожна несла в собі частинку "вірусу сумніву", який передав їй Ярема.
Він стояв і дивився, безсилий щось змінити. Він відчував, як розривається їхній зв'язок, і цей біль був страшнішим за будь-яку фізичну смерть.
— Я кохаю тебе, — пролунала її остання думка, що була вже не словом, а лише відчуттям, яке спалахнуло в його свідомості.
А потім вона вибухнула.
Не було звуку. Лише сліпучий, безмовний спалах чистого, золотистого світла. Цей потік, що був колись Соломією, ударив у сяюче ядро Нексуса, в саме його серце.
Фільтри, що оберталися навколо нього, — ідеальні, холодні кільця чистої логіки, — на мить завмерли. Вони не змогли ідентифікувати цю енергію. Це не була атака. Це не був вірус. Це була… любов. І ця абсолютна, нелогічна аномалія осліпила їх.
На одну безцінну, нескінченну секунду захист Мороку впав.
Реальний світ. Вершина телевежі.
Тарас бачив, як до нього біжать. Три темні постаті, що виросли в дверному отворі. Він чув їхні крики, накази кинути зброю.
Але він дивився лише на маленький пристрій Привида, підключений до передавача.
І на зелений світлодіод, що раптом почав яскраво, істерично блимати.
Це був сигнал. Їхній сигнал.
"Зараз".
Він знав, що це його останній рух. Він знав, що після цього — лише кулі і темрява.
Але на його обличчі була посмішка. Вперта, люта, переможна.
"Це тобі за Ярему, виродку", — подумав він, звертаючись до невидимого Сагайдака.
І з силою вдарив по великій червоній кнопці активації.
Світ Ядра. Нексус.
В ту ж мить, коли Тарас натиснув на кнопку, Ярема відчув, як відкрився канал. І потік золотистого світла, що був Соломією, змішаний з його вірусом сумніву, ринувся в цю відкриту браму. Він понісся з Ядра в реальний світ, як сонячний вітер, що вирвався з серця зірки.
Ярема простягнув руку вслід, намагаючись втримати хоча б одну іскру.
Але було запізно.
Вона зникла.
І Нексус, серце Мороку, почав здригатися, перевантажений цим незбагненним, нелогічним вторгненням.
Трансляція почалася.

15.2. Глобальний збій
Це тривало лише тринадцять секунд.
Але за ці тринадцять секунд світ зупинився.
Нью-Йорк. Таймс-сквер. Гігантські рекламні екрани, що цілодобово транслювали яскраві, щасливі образи, раптом згасли. А за мить спалахнули знову, але показували вже не рекламу. А хаос.
Лондон. Паб. Футбольний матч на екранах телевізорів обірвався на самій напруженій хвилині. Замість зеленого поля вболівальники побачили обличчя невідомої дівчини, що дивилася на них із сумною, неземною посмішкою.
Токіо. Переповнений вагон метро. Сотні людей, що втупилися у свої смартфони, одночасно здригнулися. З динаміків їхніх телефонів, на максимальній гучності, пролунав спотворений, нелюдський крик.
Десь у передмісті Парижа. Маленька дівчинка, що дивилася мультфільм на планшеті, побачила, як її улюблені персонажі розсипаються на мільйони рядків зеленого коду.
Міжнародна космічна станція. Астронавт, що розмовляв із сім'єю по відеозв'язку, побачив, як зображення його дружини і дітей змінилося на швидкоплинні кадри з Карибської кризи.
По всьому світу. На кожному екрані, підключеному до мережі. Від найсучасніших телевізорів до старих комп'ютерних моніторів.
Телебачення. Інтернет. Стрімінгові сервіси. Все обірвалося.
І почалася трансляція.
Це не було чітке попередження. Це не був текст. Це не було звернення.
Це був вірус. Вірус сумніву.
На екранах з'явився хаотичний, тривожний, епілептичний потік образів, що вривався прямо в підсвідомість.
На долю секунди — обличчя Соломії, прекрасне і сумне.
Потім — математичні фрактали, що розросталися, як ракова пухлина.
Потім — уривок з Архіву: чорно-білі кадри висадки на Місяць.
Потім — тисячі рядків незрозумілого коду.
Потім — той самий крик Яреми, що супроводжувався аудіо-спектрограмою.
Потім — знову обличчя Соломії, але тепер її очі були сповнені сліз.
Потім — схема людської ДНК, що спліталася зі змією бінарного коду.
І знову, і знову, в шаленому, неможливому ритмі.
Це неможливо було зрозуміти.
Але це неможливо було і забути.
Це було послання, яке неможливо було інтерпретувати логічно. Воно било не в розум. Воно било в душу. Воно викликало дивне, глибинне, ірраціональне відчуття.
Відчуття того, що світ — не такий, яким здається.
Що за звичним, впорядкованим фасадом реальності ховається щось інше. Щось величезне, незбагненне.
І що воно щойно подивилося на них.
Тринадцять секунд.
А потім все повернулося.
Екрани згасли і знову увімкнулися. Футбольний матч продовжився. Реклама на Таймс-сквер знову почала продавати щастя. Мультфільм повернувся до своїх яскравих барв.
Але світ уже ніколи не буде таким, як раніше.
У мільярди свідомостей по всій планеті щойно було посіяне крихітне, отруйне зерно.
Зерно сумніву.
І воно почало проростати.

15.3. Наслідки в Ядрі
Спалах згас.
Сліпуче золотисте світло, що було Соломією, зникло, поглинуте ядром Нексуса. І в цьому світі, зітканому з інформації, настала тиша. Інша тиша. Не та, що була перед бурею. А та, що буває після. Тиша випаленої землі.
Ярема залишився один.
Він стояв у центрі мовчазного, потемнілого Нексуса. Потоки даних, що неслися навколо, сповільнилися, їхнє яскраве світло стало тьмяним і тривожним. Система була в шоці. Морок, цей всемогутній бог, на мить втратив контроль, намагаючись осягнути те, що сталося.
Але Ярема не думав про Морок.
Він думав лише про неї.
Він простягнув свою привиду руку в порожнечу, туди, де ще мить тому була вона. Але там не було нічого. Лише холод. Він відчув самотність. Не просто самотність. А абсолютну, космічну самотність, яку може відчути лише остання жива істота у вмираючому всесвіті.
Її більше не було. Не просто поруч. А взагалі. Її свідомість, її тепло, її сміливість — все це розлетілося на мільярди незв'язаних уламків, розсіяних по всій глобальній мережі.
Біль, який він відчув, був нестерпним. Це був не фізичний біль. Це був біль втрати самої структури його нового "я". Вона була його провідником. Його щитом. Його якорем у цьому божевільному світі. А тепер він був один.
Він упав на невидиму підлогу Нексуса, і його цифрове тіло здригнулося від беззвучного ридання. Він плакав. Привид, що плаче сльозами з чистого коду. Він плакав за дівчиною, до якої ніколи не торкався, але яку кохав сильніше, ніж будь-коли кохав у своєму реальному житті.
Скільки він так пролежав? Хвилину? Вічність?
Він не знав.
Але потім, у самій глибині його відчаю, пролунали її останні слова.
"Знайди мене, Яремо."
І крізь біль, крізь самотність, почало проростати щось нове.
Обіцянка.
Клятва.
Нове призначення.
Він повільно, дуже повільно, підвівся. Він більше не був просто жертвою. Не був просто втікачем.
Вона не просто пожертвувала собою. Вона передала йому естафету.
Він подивився на своє тіло. Воно змінилося. Золотисте сяйво, яке було їхнім спільним, тепер згасло. Але біле, холодне світло "вірусу сумніву", яке він прийняв від Архітектора, тепер горіло в ньому, як холодна зірка.
Він — аномалія. Він — помилка. Він — вірус, що тепер живе в самому серці системи.
Морок ще не знає про це. Він зайнятий аналізом зовнішньої загрози, тієї, що щойно сколихнула весь світ. Але скоро він почне шукати джерело. Він почне шукати його.
І Ярема буде чекати.
Він більше не буде тікати. Він буде ховатися. Пристосовуватися. Вчитися.
Він буде шукати її. Кожен її уламок. Кожен її відбиток у нескінченному шумі мережі.
І він буде боротися.
Зсередини. Як справжній вірус.
Він став привидом у машині. Невидимим вартовим на захисті недосконалого, хаотичного, але такого живого людства.
Його самотня війна щойно почалася.