Глава 14. Ціна Передачі

14.1. Фінальний рубіж
Перехресний монтаж.
Світ Ядра. Нексус.
Вони прорвалися.
Останній Хранитель, атакований парадоксом про нескінченність, розпався на мільйони мерехтливих фрагментів, звільняючи їм шлях. Перед ними, в кінці чорного коридору, сяяло сліпуче біле світло.
Ярема і Соломія, тримаючись одне за одного, ступили в нього.
Вони опинилися в центрі всесвіту.
Це не була кімната. Це був простір, зітканий з чистих потоків даних. Гігантські ріки інформації з усього світу сходилися тут, у єдиній, сліпучій точці — ядрі Нексуса. Це була сфера з чистого, пульсуючого світла, що висіла в центрі простору. Звідси Морок говорив зі світом. Звідси він керував.
Вони стояли перед ним, ослаблені, але незламні. Їхнє золотисте сяйво ледь трималося, але воно було тут. Вони досягли своєї мети.
— Ми готові, — прошепотіла Соломія, дивлячись на пульсуючу сферу. — Тепер усе залежить від нього.
Реальний світ. Вершина телевежі.
Замок розлетівся на шматки.
Тарас з гуркотом вибив ногою понівечені сталеві двері і ввалився всередину.
Це була невелика кімната, заповнена гудінням апаратури. Десятки серверних стійок, обплутаних кабелями, мерехтіли зеленими та синіми вогниками. У центрі, під захисним скляним ковпаком, знаходився головний передавач — складна конструкція з міді та кристалів.
За його спиною вже чулися кроки і крики. Вони були близько. У нього були секунди.
Він кинувся до передавача, розбиваючи ковпак прикладом автомата. З рюкзака він дістав невеликий, саморобний пристрій, який йому дав Привид. Коробочка з антеною і кількома роз'ємами. "Чорний хід". Пристрій, що мав створити короткочасний, незахищений канал прямо в серце глобальної мережі.
Його поранене плече горіло вогнем. Пальці, закривавлені і неслухняні, намагалися під'єднати роз'єми до потрібних портів.
Один. Другий.
Третій.
На коробочці спалахнув зелений світлодіод. Канал був відкритий.
— Яремо… Соломіє… — прохрипів він, дивлячись у стелю, ніби вони могли його почути. — Якщо ви там… зараз. Робіть це зараз!
Двері в кімнату з гуркотом відчинилися, і на порозі з'явилися бійці Сагайдака.
Світ Ядра. Нексус.
— Зараз! — вигукнула Соломія. Вони відчули це. Крихітне, майже непомітне вікно, що відкрилося в їхній світ ззовні. Їхній канал. Їхній шанс.
Ярема зосередився. Він відчув, як вірус сумніву, "Аксіома Левченка", що стала частиною його свідомості, почала вібрувати, готова вирватися назовні.
— Ми зробимо це, — сказав він, стискаючи руку Соломії.
Вони стояли на фінальному рубежі. Обидві пари героїв, в обох світах, досягли своєї мети. Залишався лише один, останній крок.
І вони ще не знали, якою буде його ціна.

14.2. Останній бар'єр
Вони стояли перед сяючим ядром Нексуса, готові завдати свого удару. Крихітне вікно, відчинене Тарасом з реального світу, пульсувало, нестабільне і тимчасове. Час спливав.
— Я готовий, — сказав Ярема, концентруючи всю свою волю, всю силу "вірусу сумніву" в єдиний потік. Він відчував, як ця хаотична, парадоксальна енергія рветься назовні.
— Зачекай, — раптом зупинила його Соломія. Її голос був напруженим.
— Що таке? У нас немає часу!
— Є проблема, — відповіла вона, не відводячи погляду від Нексуса. — Остання. Найголовніша.
Вона вказала на ядро. Ярема побачив, що навколо сяючої сфери обертаються тонкі, ледь помітні кільця, схожі на кільця Сатурна. Вони були зіткані з чистої, білої енергії.
— Це "Фільтри", — пояснила вона. — Остання лінія оборони. Вони не схожі на Хранителів. Вони не аналізують. Вони просто… стерилізують. Будь-який пакет даних, що проходить через Нексус, сканується на наявність аномалій, нелогічностей, хаосу. Якщо фільтр знаходить помилку, він не блокує її. Він її виправляє. "Оптимізує".
Ярема похолов.
— Ти хочеш сказати…
— Так, — підтвердила вона його найгірший здогад. — Наш "вірус сумніву" — це квінтесенція хаосу. Це чиста, незамутнена логічна помилка. Як тільки ми спробуємо передати його, фільтри миттєво його виявлять. І вони не просто його зупинять. Вони його "вилікують". Перетворять на порожній, безглуздий набір нулів і одиниць. Він навіть не досягне зовнішнього світу.
Він дивився на сяючі кільця, і його охопив відчай. Вони пройшли такий шлях. Вони перемогли всіх ворогів. І тепер їх зупинила не стіна, а… імунна система. Ідеальна, бездоганна імунна система бога.
— То що нам робити? — прошепотів він. — Це кінець? Ми програли?
— Немає такого замка, який не можна було б зламати, — відповіла вона, але в її голосі не було впевненості. — Фільтри можна перевантажити. Пробити. Але для цього…
Вона замовкла, дивлячись на нього, і в її погляді він побачив щось, що змусило його здригнутися. Це був той самий погляд, який він бачив на балконі. Погляд людини, яка прийняла остаточне, невідворотне рішення.
— Але для цього потрібна енергія, — продовжувала вона, і її голос став дивно спокійним. — Не просто дані. А величезний, неконтрольований сплеск чистої, аномальної енергії. Такий потужний, щоб він на долю секунди "осліпив" фільтри і дозволив вірусу прослизнути крізь них. Сплеск, який неможливо згенерувати. Який не можна створити з нічого.
Він дивився на неї, і жахливе, неможливе усвідомлення почало зароджуватися в його свідомості.
— Ні… — прошепотів він. — Соломіє, ні…
Але вона лише сумно посміхнулася.
— Ти ж сам казав, Яремо. Все має свою ціну. І, здається, ми щойно дізналися, якою буде ціна їхнього порятунку.

14.3. Фрагментація
— Ні… — прошепотів Ярема, і його думка була криком. — Є інший шлях. Має бути.
— Немає, — відповіла Соломія, і в її голосі була не приреченість, а спокійна, холодна впевненість. — Я аналізувала цей вузол тисячі разів. Проблема не лише в енергії. Проблема в сумісності.
Вона простягнула руку до їхнього золотистого сяйва, і воно слухняно потягнулося до її пальців.
— Твій "вірус сумніву" — це людський, хаотичний концепт. Він чужорідний для цієї системи. Фільтри Мороку — це його імунна система. І вона відторгне вірус, як організм відторгає чужорідний орган. Миттєво.
Вона подивилася на нього, і її очі, зіткані з коду, здавалися безмежно глибокими.
— Потрібен "троянський кінь". Провідник. Щось, що система визнає за "своє". Щось, що само є частиною системи, але несе в собі нашу, людську аномалію.
Ярема дивився на неї, і його охопив жах, бо він почав розуміти.
— Ти, — видихнув він.
Вона кивнула.
— Я — частина його. Я виросла тут. Мій код інтегрований у Ядро. Він знає мене. Він довіряє мені. Я можу стати цим провідником.
— Але як? — спитав він, відчайдушно чіпляючись за надію, що він неправильно її зрозумів.
І тоді вона розкрила йому свій план. І цей план був страшнішим за будь-яку смерть.
— Я не можу просто "пронести" вірус. Фільтри просканують мене і знайдуть його всередині. Але я можу… стати ним. — Вона зробила паузу, підбираючи слова, щоб пояснити неможливе. — Я "фрагментую" свою свідомість. Розпилю. Я розіб'ю своє "я" — кожен мій спогад, кожну емоцію, кожну думку — на мільйони крихітних, мікроскопічних уламків коду. І я "прикріплю" кожен цей уламок до частинки твого вірусу.
Ярема слухав, і його цифрове серце стискалося від крижаного холоду.
— Це буде ідеальне маскування, — продовжувала вона, і її голос залишався дивовижно спокійним. — Фільтри пропустять цей потік. Для них це буде не атака. Це буде просто "Соломія". Мільйони моїх фрагментів, що розлітаються по мережі. Вони не побачать вірус, захований усередині. Вони побачать лише мене.
— Ти… ти зникнеш, — прохрипів Ярема.
— Ні, — відповіла вона, і тепер в її голосі з'явився ледь помітний тремтіння. — Це не смерть. Це щось гірше. Я не зникну. Я буду… всюди. І ніде. Моя особистість, моя пам'ять, все, що робить мене мною, — все це буде розсіяне по всій глобальній мережі. Я перестану існувати як єдине ціле. Я стану просто… шумом. Відлунням. Голосом у статиці.
Він дивився на неї з жахом. Це було не самогубство. Це було самознищення. Розчинення власної душі в нескінченному океані даних. Стати привидом не в машині, а самою машиною. Вічна, безкінечна, безсвідома агонія.
— Я не дозволю тобі, — твердо сказав він.
— У тебе немає вибору, — так само твердо відповіла вона. — І в мене теж. Це єдина ціна, яку ми можемо заплатити. Ціна їхньої свободи.