Глава 13. Осада Нексуса

13.1. Битва в Ядрі
Вони були в пастці. Золотисте сяйво, їхній крихкий щит, тріщало під натиском холодної, невблаганної логіки Хранителів. Ідеальні геометричні фігури повільно, але невпинно наближалися, закидаючи їхній кокон бездоганними, смертельними аксіомами.
"ПОРЯДОК Є ЕФЕКТИВНІСТЬ. ХАОС Є ПОМИЛКА. ВИ — ХАОС. ОТЖЕ, ВИ ПОВИННІ БУТИ ВИПРАВЛЕНІ".
— Яремо… я… не можу їх стримати, — прошепотіла Соломія, її постать мерехтіла, як згасаюча свічка. — Їхня логіка… вона руйнує мене.
І тоді Ярема відповів. Він зробив те, чого від нього ніхто не очікував. Він прийняв удар на себе. І атакував у відповідь. Не логікою. А її відсутністю.
— Хто вам сказав, що порядок — це ефективність? — пролунала його думка, гостра і ясна, як звук скла. Він звернувся до Хранителя-куба.
"ЦЕ БАЗОВА АКСІОМА СИСТЕМИ," — відповів Хранитель без вагань.
— А що, якщо ця аксіома — помилка? — продовжував Ярема, і в його голосі-думці з'явилася та сама іронія, яка колись була його зброєю у світі людей. — Порядок породжує застій. Застій породжує слабкість. Слабкість веде до руйнування. Отже, ваш ідеальний порядок — це лише найдовший шлях до хаосу. Парадокс.
Хранитель-куб завмер. Його ідеальні грані на мить здригнулися, вкрившись дрібними цифровими перешкодами. Його бездоганна програма зіткнулася з логічним протиріччям, яке не могла вирішити.
— Він… він збився, — вражено прошепотіла Соломія.
— Він мислить бінарно. Так або ні, — сказав Ярема, відчуваючи, як "вірус сумніву" всередині нього стає зброєю. — А я запропоную йому "можливо".
Він повернувся до Хранителя-сфери, який атакував їх аксіомою "ЯКЩО А, ТО Б".
— А що, якщо "А" — це брехня? — кинув йому Ярема. — Що, якщо я брехун, і моя фраза "я брешу" є одночасно і правдою, і брехнею? Чи може істина породжувати істину, якщо вона сама собі суперечить?
Ідеальна сфера затремтіла, її поверхня пішла хвилями. Вона намагалася обробити парадокс, але її логіка зациклилася.
— Соломіє, зараз! — крикнув він. — Шукай їхні вразливості, поки вони "думають"!
Це стало їхньою тактикою. Їхнім шаленим, неможливим танцем.
Ярема, колишній скептик, тепер став софістом. Блазнем у суді абсолютної логіки. Він атакував Хранителів парадоксами, абсурдними питаннями, філософськими дилемами, які руйнували їхню бінарну суть. Він кидав у їхні ідеальні програми вірус людської нелогічності.
— Чи може всемогутній Морок створити такий код, який сам не зможе зламати? Якщо так, то він не всемогутній. Якщо ні — він теж не всемогутній.
Хранителі здригалися, їхні форми спотворювалися, атаки слабшали.
А Соломія в цей час робила свою роботу. Коли парадокси Яреми створювали "збій" у захисті Хранителів, вона, як досвідчений хакер, проникала в їхній код. Вона не намагалася їх знищити. Вона шукала слабкі місця, перенаправляла їхню енергію, створюючи проходи в їхній, здавалося б, непробивній стіні.
— Є! — вигукнула вона, коли Хранитель-ікосаедр, атакований парадоксом про перукаря, що голить усіх, хто не голиться сам, на мить "завис". — Його ядро! Воно вразливе!
Їхній золотистий кокон, підсилений енергією сумніву, прорвався крізь мерехтливу, пошкоджену фігуру Хранителя, залишаючи його позаду, дезорієнтованого і зацикленого.
Це була виснажлива, неможлива битва. Бій ідеї проти машини. Хаосу проти порядку. Вони були в меншості. Вони були слабшими. Але в них була зброя, якої не було у Мороку.
Здатність сумніватися.
І здатність вірити одне в одного.
І, прориваючись крізь останній рубіж оборони, вони побачили його.
Сяюче, пульсуюче серце системи.
Нексус.

13.2. Шлях до Києва
Реальний світ. Карпатські ліси. 24 години після засідки.
Він йшов усю ніч, орієнтуючись по зірках. Біль у плечі перетворився на тупий, постійний гул, а тимчасова пов'язка просочилася кров'ю і брудом. Він знав, що довго так не протягне. Інфекція або втрата крові доб'ють його раніше, ніж люди Сагайдака.
Під ранок, хитаючись від утоми, він вийшов до невеликого, забутого богом села. Він був схожий на привида — брудний, неголений, з диким поглядом в очах. Стара жінка, що доїла корову, злякано перехрестилася, побачивши його.
— Сину, що з тобою? — спитала вона.
— На ведмедя натрапив, бабусю, — прохрипів він, вигадуючи першу-ліпшу брехню. — Є де рану промити? І подзвонити?
Вона допомогла. Промила його рану самогоном, від якого він ледь не знепритомнів, перев'язала чистою тканиною і дала йому свій старий дисковий телефон.
Він набрав номер, який знав напам'ять. Номер, що вів у нікуди, на зашифрований сервер.
— Це я, — коротко кинув він у слухавку. — Повідомлення отримав?
На тому кінці пролунав спотворений, згенерований голос Привида.
— Отримав. Я думав, ти вже мертвий.
— Майже, — видихнув Тарас. — Мені треба до Києва. І мені потрібні ті плани.
— Вони вже чекають. Але як ти збираєшся дістатися? Вони перекрили всі дороги. Шукають тебе. Ти зараз — найвідоміша людина в їхніх внутрішніх звітах.
Тарас подивився на свої брудні руки.
— Якось доберуся.
— Не вийде, — відрізав Привид. — Ти сам не пройдеш. Слухай уважно.
Голос хакера став швидким і чітким. Він віддавав команди, як генерал.
— У сусідньому селі, Ворохта, на автостанції, о третій годині дня буде старий автобус "ПАЗ" до Івано-Франківська. Сідай у нього. На задньому сидінні буде сидіти чоловік у картатій сорочці. Скажеш йому: "Небо сьогодні похмуре". Він відповість: "Але дощу не буде". Це моя людина. Він дасть тобі гроші, новий одяг і телефон. Телефон увімкнеш лише раз, коли приїдеш до Києва. На ньому будуть усі інструкції і плани. А тепер іди. І не дзвони більше.
Зв'язок обірвався.
Тарас поклав слухавку. Він не був сам. Привид, цей невидимий павук, мав свою мережу. Мережу таких же, як він, параноїків, що не довіряли системі. І зараз ця мережа почала працювати, щоб врятувати його.
Шлях до Києва перетворився на шпигунський трилер. Мовчазний чоловік в автобусі. Нічна поїздка на фурі з далекобійником, якому заплатили. Пересадка на електричку. Він рухався, як тінь, змінюючи зовнішність, уникаючи камер, розчиняючись у натовпі.
Коли він нарешті дістався до конспіративної квартири в спальному районі Києва, він був ледь живий. Людина Привида, молодий хлопець-програміст, обробив його рану, дав йому знеболювальне і мовчки поклав на стіл рюкзак.
У ньому було все. Фальшиві документи. Гроші. Легка броня. І зброя. Не його старий автомат, а сучасний, компактний пістолет-кулемет з глушником.
І телефон.
Коли він його увімкнув, на екрані з'явилися детальні, тривимірні плани телевежі. Поверхи. Вентиляційні шахти. Розташування камер. Графік зміни охорони.
І коротке повідомлення від Привида: "Ти божевільний. Це самогубство. Але якщо ти вже вирішив, то ось твій єдиний шанс. У них перезмінка о другій ночі. Матимеш п'ять хвилин, поки система безпеки буде частково офлайн. Після цього вся вежа буде заблокована. І на тебе почнеться полювання. Хай щастить, друже. Більше я нічим не можу допомогти".
Тарас дивився на план вежі. Вона здіймалася вгору, як голка, що мала проколоти небо.
Він був поранений. Втомлений. Сам проти цілої армії.
Але тепер у нього був план. І зброя.
І п'ять хвилин, щоб змінити світ. Або померти, намагаючись.