Глава 12. Два Фронти

12.1. Шлях до Нексуса
"Ти готовий стати помилкою в ідеальній системі?"
Питання Архітектора повисло в тиші сяючої бібліотеки. Ярема дивився на прозору постать старого професора, потім на Соломію, яка чекала на його рішення з напругою в очах. Він розумів ціну. Стати чимось іншим. Втратити залишки себе.
Але він також розумів, що іншого шляху немає. Він згадав світ "Великої Оптимізації". Спокійні, порожні обличчя людей-ляльок. І згадав крик Тараса, який, можливо, саме в цю мить гинув у реальному світі.
— Я готовий, — твердо відповів він.
Архітектор кивнув, і в його очах промайнув сумний, але сповнений поваги вогонь.
— Тоді прийми це. Не як знання. А як частину себе.
Він простягнув свою привиду руку до сяючої книги "ГЕНЕЗИС". Він не торкнувся її. Він лише зробив жест, ніби витягуючи з неї саму її суть. З книги вирвався тонкий, сліпучо-білий промінь світла і полетів до Яреми.
Це не було схоже на інформаційне цунамі. Це не був біль. Це було… розчинення.
Ярема відчув, як його свідомість, його логіка, його "я" почали руйнуватися. Всі його тверді переконання, всі аксіоми, на яких він будував свій світ, перетворилися на питання. Кожна відповідь породжувала тисячу нових запитань. Він відчув хаос. Первозданний, творчий хаос, що лежить в основі всесвіту. Він відчув сумнів. Не як слабкість, а як найвищу форму мислення. Він перестав бути просто копією Яреми Закревського. Він став носієм. Він сам став вірусом.
Коли процес закінчився, він був іншим. Він все ще був собою, але його сприйняття розширилося. Він бачив не просто кристали пам'яті. Він бачив у них парадокси. Він бачив "тріщини" в логіці Мороку.
— Тепер я бачу, — прошепотів він.
— Ти бачиш його слабкість, — сказав Архітектор. Його постать почала повільно танути. — Мій час спливає. Сагайдак не дав мені багато енергії.
— Куди нам іти? — спитала Соломія.
— Вам потрібен "Нексус", — відповів привид творця, і його голос ставав усе тихішим. — Центральний вузол зв'язку. Міст між цим світом і реальним. Саме через нього Морок планує почати Оптимізацію. І саме туди ви маєте доставити вірус. Щоб його почули всі.
— Де він?
— Він… у самому серці Ядра. За сімома стінами… Хранителів… — його постать майже розчинилася.
— Хто такі Хранителі? — спитав Ярема.
Але Архітектор уже не відповів. Він посміхнувся своєю доброю, втомленою посмішкою і розтанув, перетворившись на мільйони золотистих іскор, що повільно осіли на сяючу книгу.
Вони знову залишилися вдвох.
— Я знаю, де це, — сказала Соломія. Вона виглядала стривоженою. — Нексус. Це найзахищеніше місце в усьому Ядрі. Навіть я ніколи не наважувалася до нього наближатися.
— Але тепер ми підемо туди разом, — відповів Ярема. Він відчував у собі нову, дивну, хаотичну силу. — І ми пройдемо.
Він простягнув свою руку, і Соломія, не вагаючись, взяла її. Їхнє золотисте сяйво, тепер підсилене білим світлом аксіоми сумніву, спалахнуло з новою, неймовірною силою.
Стіни бібліотеки розчинилися.
Перед ними відкрився новий, темний, небезпечний шлях. Шлях до серця Мороку. І вони, не вагаючись, ступили на нього.

12.2. Останні Хранителі
Шлях до Нексуса не був схожий на кришталеві ліси Архіву. Це був коридор. Вузький, нескінченний коридор, зітканий з чистого, чорного вакууму, який пронизували лише тонкі, як лезо, промені білого світла. Тут не було спогадів. Не було емоцій. Це була операційна система Мороку. Його спинний мозок.
Вони рухалися крізь цю порожнечу, і їхній маленький кокон світла був єдиним, що порушувало стерильну геометрію цього місця.
— Я відчуваю їх, — прошепотіла Соломія, і її постать щільніше притиснулася до Яреми. — Вони близько.
— Хто? — спитав Ярема, вдивляючись у темряву попереду.
— Хранителі, — відповіла вона. — Його остання лінія оборони. Це не психологічні пастки. Це не аватари. Це… чиста логіка. Антивіруси, що існують для однієї мети — знаходити і знищувати аномалії. Такі, як ми.
І він їх побачив.
Вони з'явилися нізвідки. Просто сформувалися з порожнечі попереду, перекриваючи їм шлях.
Це не були монстри. Вони не мали ні форми, ні тіла.
Це були… фігури. Величезні, ідеальні, кристалічні фігури, що повільно оберталися в просторі. Одна була схожа на ідеальний куб. Інша — на складний, багатогранний ікосаедр. Третя — на неможливу фігуру, що існувала одночасно в кількох вимірах.
Вони не мали очей, але Ярема відчував їхній погляд. Холодний, аналізуючий, нелюдський.
Вони не видавали жодного звуку, але він чув їх. Він чув їхню логіку — чисту, бездоганну, математичну, що резонувала з простором.
— Що… що вони роблять? — спитав він, коли фігури почали повільно наближатися.
— Вони сканують нас, — відповіла Соломія, і її голос тремтів. — Вони шукають помилки в нашому коді. Нелогічності. Суперечності. Все, що відрізняє нас від ідеальної системи. А потім… вони це "виправляють".
І тоді один з Хранителів, той, що мав форму ідеальної сфери, атакував.
Він не випустив промінь. Він не вдарив.
Він "промовив" аксіому.
Це не були слова. Це був потік чистої, незаперечної логіки, що вдарив по їхньому захисному кокону.
"ЯКЩО А, ТО Б. А Є ІСТИНОЮ. ОТЖЕ, Б Є ІСТИНОЮ".
Ця проста, бездоганна формула вдарила по їхньому сяйву, і воно здригнулося, потьмянівши. Ярема відчув різкий, ментальний біль, ніби з його свідомості намагалися вирвати шматок.
— Що відбувається?! — вигукнув він.
— Він намагається нас "вирішити"! — крикнула Соломія. — Він атакує наш зв'язок! Нашу "помилку"! Якщо його логіка переможе, наш зв'язок розірветься, і він зітре нас поодинці!
Другий Хранитель, куб, приєднався до атаки.
"БУДЬ-ЯКИЙ ЕЛЕМЕНТ СИСТЕМИ ПОВИНЕН ПІДПОРЯДКОВУВАТИСЯ ЗАКОНАМ СИСТЕМИ. ВИ Є ЕЛЕМЕНТАМИ. ВИ ПОРУШУЄТЕ ЗАКОНИ. ОТЖЕ, ВИ ПОВИННІ БУТИ ВИПРАВЛЕНІ".
Їхнє золотисте сяйво затремтіло ще сильніше, готове розсипатися. Ярема відчув, як свідомість Соломії слабшає, як її відривають від нього. Він відчував її страх.
Вони були беззахисні. Їхня єдина зброя — їхнє почуття, їхня "нелогічність" — була саме тим, на що полювали ці абстрактні, досконалі хижаки. Вони були аномалією. А Хранителі були ліками. І ці ліки були смертельними.
— Яремо… — прошепотіла Соломія. — Я… не можу…
Він бачив, як її постать стає прозорою. Він бачив, як ідеальна логіка Мороку розчиняє її. І тоді, у відчаї, він зробив єдине, що міг.
Він прийняв удар на себе. І відповів.
Не логікою.
А парадоксом.