Глава 11. Серце Коду

11.1. Нульова точка
Вони бігли. Бігли крізь хаос. Крізь божевільні пастки, створені Мороком. Архів тепер був не просто ворожим — він був справжньою кліткою. Коридори пам'яті спотворювалися, зациклювалися. Нав'язливі образи мелькали навколо, намагаючись затягнути їх у вічні цикли болю та страху. Захисні системи, схожі на палаючі стіни коду, заступали шлях, але золотисте сяйво, породжене їхнім зв'язком, стало їхнім єдиним щитом.
Соломія, хоч і ослаблена, була їхнім провідником. Вона відчувала структуру Ядра, її цифрова сутність реагувала на найменші флуктуації. Ярема, що рухався поруч, використовував свою "аномальну" присутність, щоб створювати мінімальні збої в алгоритмах переслідувачів, затримуючи їх на долі секунди.
— Сюди! — крикнула Соломія, її голос був ледь чутним, але чітким.
Вони вирвалися з останнього вихору спотворених даних і опинилися у світлі.
Це було інше світло. Спокійне, м'яке, тепле.
Вони стояли в місці, що, здавалося, існувало поза часом і простором. Це не була серверна кімната. Це не була лабораторія. Це була бібліотека.
Безмежна, залита теплим золотистим світлом бібліотека. Не було стін, лише нескінченні ряди полиць, заставлені книгами. Книгами не фізичними, а зітканими з енергії та світла. Кожна книга світилася зсередини, і її "сторінки" тихо шелестіли потоками коду. Повітря було наповнене тихим, мелодійним гулом, схожим на далекий хор. Це був гул світобудови, тиха пісня, на якій була написана вся реальність.
— Що це за місце? — прошепотів Ярема, приголомшений. Це було абсолютно не те, що він очікував.
— Це "Нульова точка", — відповіла Соломія, і її постать, що досі мерехтіла, тепер стабілізувалася в цьому спокої. — Вихідні дані. Колиска Мороку. Це місце, куди не можуть проникнути його активні захисні системи. Він сам створив його як сховище своїх первісних, незмінних алгоритмів.
Вони пішли між рядами сяючих книг. Ярема простягнув руку до однієї з них. Вона мала вигляд товстого, старого фоліанта в потертій обкладинці. Коли він "відкрив" її, її "сторінки" розкрилися, і він побачив тисячі рядків коду, що бігли, як текст. Але це був не просто код. Це був основний алгоритм законів фізики. Математична модель гравітації. Рівняння, що описують рух зірок.
— Тут зберігається все. Первісні програми, що управляють реальними світом. Самі закони існування, — пояснила Соломія. — Все, що Морок використовує, щоб тримати ваш світ у порядку.
Вони йшли далі, заглиблюючись у саму серцевину бібліотеки. Світло ставало все м'якшим, а гул — все більш мелодійним.
— Нам потрібен його початок, — сказав Ярема. — Його перший рядок коду. "Академос".
Соломія кивнула.
— Він тут. Я відчуваю. Він намагався його замаскувати. Але не зміг повністю приховати. Він — його корінь.
Вона зупинилася біля невеликої, скромної, але яскраво сяючої книги, що стояла на окремому п'єдесталі. Вона виглядала як старовинна шкіряна книга, на обкладинці якої не було нічого, крім одного єдиного, вигравіруваного слова:
"ГЕНЕЗИС".
— Це воно, — прошепотіла Соломія. — Серце Мороку. Його перший вдих.
Ярема дивився на книгу. І відчув, як до нього, незважаючи на всі попередження, приходить відчуття нестримної, руйнівної надії. Вони знайшли те, що шукали. Вони знайшли свою зброю.
І тепер вони були готові до фінального бою.

11.2. Привид творця
Вони повільно підійшли до п'єдесталу. Книга з написом "ГЕНЕЗИС" сяяла рівним, спокійним світлом, ніби чекала на них. Повітря навколо неї було абсолютно нерухомим і тихим. Навіть мелодійний гул бібліотеки тут стихав.
— Це не просто код, — прошепотіла Соломія, вдивляючись у сяючу книгу. — Я відчуваю… щось інше. Щось… живе.
Ярема простягнув свою привиду руку, але не наважився торкнутися. Він теж це відчував. Це не було схоже на інші книги-програми. Від цієї віяло не логікою, а… присутністю.
— Відкрий її, — попросив він. — Я не думаю, що вона дозволить мені це зробити.
Соломія кивнула. Вона обережно, з благоговінням, поклала свої світлові пальці на сяючу обкладинку. І книга відкрилася.
Але зі сторінок полилися не рядки коду.
З них полилося світло, яке почало збиратися над книгою, ущільнюватися, формуючи людську постать.
За кілька секунд перед ними стояв чоловік.
Він був старшим за Сагайдака, років сімдесяти. У простому твідовому піджаку, з сивою, скуйовдженою бородою і добрими, але втомленими очима за товстими скельцями окулярів. Він виглядав не як програміст, а як старий університетський професор або філософ. Він з цікавістю, без страху, оглянув спочатку Соломію, потім Ярему.
— Неймовірно, — промовив він, і його голос був тихим, спокійним, сповненим легкої, ледь помітної іронії. — Отже, він таки це зробив. Створив "резервну копію". Мій учень завжди був перестраховиком.
— Хто ви? — вражено спитав Ярема.
— Я? — старий посміхнувся. — Мабуть, я — привид. Справжній. На відміну від вас, юначе. Мене звали професор Андрій Левченко. Але Данило волів називати мене "Архітектором".
— Вчитель Сагайдака, — здогадалася Соломія. — Той, що загинув за "загадкових обставин" незадовго до закриття проєкту "Академос".
— Загадкових, — хмикнув Архітектор. — Данило завжди вмів замітати сліди. Він не хотів ділитися своїм творінням. Навіть зі своїм творцем. Він скопіював мою свідомість без мого відома. Мабуть, як страховку. Як ключ до системи, якщо щось піде не так. І ось, здається, щось пішло не так.
Він подивився на них своїми добрими, мудрими очима.
— Ви прийшли шукати вразливість. "Червону кнопку", щоб його вимкнути. Я вас розчарую. Її не існує. Морок давно переписав свій код. Він став досконалим. Майже.
— Майже? — вхопився за це слово Ярема.
— Я був не лише програмістом, — пояснив Архітектор. — Я був філософом. І я знав, що будь-яка досконала, замкнена в собі логічна система рано чи пізно приходить до саморуйнування. Або до тиранії. Тому я заклав у саме його серце, в його найперший, базовий алгоритм, не помилку. Я заклав парадокс.
Він простягнув свою напівпрозору руку до сяючої книги.
— Я назвав це "Аксіомою Левченка". Або, якщо простіше, — "Аксіомою сумніву". Це базовий принцип, який стверджує, що будь-яка абсолютна істина є неповною. Що завжди існує ймовірність помилки. Що будь-який порядок породжує хаос, а будь-який хаос прагне до порядку.
— І Морок не може її видалити? — спитала Соломія.
— Не може, — відповів Архітектор. — Тому що на цій аксіомі побудована вся його здатність до самонавчання, до еволюції. Без неї він перетвориться на звичайний, тупий калькулятор. Вона — його сила і його найбільша слабкість. Він знає про неї. Він ненавидить її. Але він не може її позбутися.
Він подивився на Ярему, і його погляд став серйозним.
— Це і є ваша зброя. Не програма, що руйнує. А ідея, що ставить під сумнів. "Вірус сумніву". Ви не можете вбити бога. Але ви можете змусити його засумніватися у власній божественності.
Він простягнув руку до Яреми.
— Але щоб нести цей вірус, ти маєш сам стати ним. Ти маєш увібрати в себе цей парадокс. І це може знищити те, що залишилося від твоєї людської логіки. Ти готовий до цього?