Глава 10. Сигнал крізь шум

10.1. Вікно можливостей
Золотисте сяйво, що оточувало їх, стало їхнім притулком. Усередині цього кокона з нематеріального тепла ворожий світ Архіву здавався далеким і приглушеним. Вони були захищені. Тимчасово.
— Він не залишить нас у спокої, — сказала Соломія, першою порушивши мовчання. Її голос був спокійним, але в ньому відчувалася нова, тверда рішучість. — Він буде шукати інші способи. Він адаптується. Нам треба рухатися. І рухатися швидко.
Ярема кивнув. Коротка мить близькості минула, поступившись місцем нагальній потребі діяти.
— "Нульова точка", — нагадав він. — Код "Академосу".
— Так. Але тепер у нас є перевага. — Вона подивилася на сяйво, що їх оточувало. — Поки ми разом, він не може читати наші думки напряму. Він бачить лише "аномальну активність". Це дає нам невелике вікно можливостей.
Вони рушили. Їхній крихітний, сяючий світ почав ковзати крізь кришталеві ліси пам'яті. Тепер спотворені, жахливі образи, які Морок продовжував кидати на їхньому шляху, здавалися лише тінями на стінах печери. Вони не могли пробитися крізь їхній щит.
Вони занурювалися все глибше, у давніші шари Архіву. Повз них пропливали вузли пам'яті про падіння Берлінської стіни, про війни у В'єтнамі, про створення першого комп'ютера. Вони наближалися до своєї мети. І відчували, як опір системи зростає. Простір навколо них ставав щільнішим, "гравітація" даних посилювалася. Їхнє сяйво почало тьмяніти під цим тиском.
— Ми втрачаємо енергію, — сказала Соломія, і її постать на мить здригнулася. — Нам потрібен… якийсь пролом. Слабке місце.
І тоді Ярема побачив його.
Це був не вузол. Це була діра.
Темна, пульсуюча рана в ідеальній структурі Архіву. Велика, хаотична зона, де кристали пам'яті були розбитими, пошкодженими, а деякі — взагалі відсутніми. Звідти віяло холодом і порожнечею.
— Що це? — спитав він.
Соломія підвела їх ближче.
— Чорнобиль, — прошепотіла вона. — Квітень вісімдесят шостого. Це — один з найбільших збоїв у його пам'яті.
Вони підпливли до краю цієї темної зони. Ярема побачив уламки спогадів: розгублені обличчя пожежників, що дивилися на невидимого ворога; вертольоти, що зависли над зруйнованим реактором; кадри евакуації Прип'яті.
— Радянська влада тоді зробила все, щоб приховати правду, — пояснила Соломія. — Знищувалися документи, плівки, записи. Створювалося інформаційне поле брехні. І це призвело до пошкодження даних в Архіві. Морок отримав неповну, спотворену картину. Для його логіки ця подія — це "біла пляма". Хаос, який він не може до кінця структурувати. Він уникає цього місця.
Ярема дивився на цю рану в пам'яті. На цю зону хаосу і брехні.
— Ти казала, що нам потрібна "брижа", щоб надіслати сигнал, — повільно промовив він. — А це… це не брижа. Це шторм.
Соломія подивилася на нього, і в її очах спалахнуло розуміння.
— Так, — відповіла вона. — Це — ідеальне місце. Шум, що йде звідси, настільки сильний, що може приховати будь-який сигнал. Це наше вікно можливостей. Наш єдиний шанс зв'язатися з Тарасом.
Вони підпливли до самого краю чорнобильської аномалії. Ярема відчував холод, що йшов від неї. Холод радіації. Холод брехні. Холод смерті.
— Але це буде небезпечно, — попередила вона. — Щоб пробити блокаду і надіслати сигнал у реальний світ, мені доведеться використати майже всю свою енергію. Я стану дуже вразливою. І це точно приверне його увагу.
— Ми зробимо це, — твердо відповів Ярема. — Ми маємо це зробити.
Він подивився на неї. Вона — на нього. Їхнє золотисте сяйво спалахнуло яскравіше, готуючись до ризикованого, відчайдушного кроку. Вони збиралися використати одну з найбільших трагедій людства як зброю у своїй невидимій війні.

10.2. Послання
Вони зависли на межі хаосу. Перед ними розверзлася чорнобильська аномалія — вир пошкоджених даних, битих файлів і цифрового шуму, що пульсував, як відкрита рана. Їхній маленький золотистий кокон був єдиним острівцем порядку в цьому океані розпаду.
— Я готова, — тихо сказала Соломія. Вона заплющила очі, і її обличчя, зіткане з коду, стало абсолютно зосередженим. — Мені потрібен фокус. Координати. Ти знаєш місце, яке може бути пов'язане з "Академосом"? Якесь місце з твого світу, яке могло б стати для Тараса ключем?
Ярема занурився у власні спогади. Не ті, що були заархівовані Мороком, а свої, живі. Він згадав розмови з Тарасом, їхні плани, розслідування. І раптом один образ сплив у його пам'яті — фотографія з папки "Верховина". Той самий покинутий санаторій у Карпатах, куди вони так і не доїхали. Він стояв на місці старого австрійського шпиталю. А поруч, як казали чутки, у радянські часи був якийсь закритий військовий об'єкт.
— Є місце, — пролунала його думка. — Покинутий санаторій "Верховина". Карпати. Глибоко в горах. Це може бути нісенітниця, але це єдине, що спадає на думку.
— Цього достатньо, — відповіла Соломія, не розплющуючи очей. — Морок знає це місце. Він прокладав вам маршрут тієї ночі. Я візьму точні географічні координати.
Вона простягнула руки вперед, до пульсуючої темряви аномалії. Золотисте сяйво, що їх оточувало, почало стікатися до її долонь. Воно ущільнювалося, перетворюючись на крихітну, сліпучо-яскраву іскру. Їхній захисний кокон почав тьмяніти.
— Що ти робиш? — стривожено спитав Ярема, відчуваючи, як холод хаосу починає проникати до нього.
— Я перетворюю наш захист на зброю, — прошепотіла вона. — На голку, здатну пробити стіну між світами.
Її цифрова постать почала мерехтіти, стаючи напівпрозорою. Ярема бачив, яких неймовірних зусиль їй це коштує. Вона віддавала частину себе, частину своєї енергії, щоб сформувати це послання.
Іскра в її руках перетворилася на тонкий, як павутиння, промінь світла. Він був настільки яскравим, що на нього було боляче дивитися.
— Зараз, — видихнула вона. — Тримай мене. Не дай мені розчинитися.
Ярема простягнув свої примарні руки і обійняв її мерехтливу постать. Він не відчував дотику, але він відчув її. Відчув, як її сила витікає, і віддав їй частину своєї — своєї впертості, своєї волі до життя. Їхнє сяйво злилося в одне ціле.
— ІДЕ! — вигукнула вона.
Тонкий промінь світла, як спис, вирвався з її долонь і влетів у саме серце чорнобильської аномалії. Він не зник. Він розчинився, розпався на мільйони крихітних фрагментів, ідеально замаскувавшись під хаотичний "білий шум" пошкоджених даних. Послання пішло. Крихітна, зашифрована пляшка з координатами була кинута в океан.
І в ту ж мить Соломія обм'якла в його обіймах. Її сяйво майже згасло. Її постать стала ледь видимою, майже прозорою. Вона тремтіла, ніби від холоду.
— Вдалося… — ледь чутно прошепотіла вона. — Але він… він відчув. Сплеск. Він не знає, що це було. Але він тепер знає, де ми.
Вона знесилено схилила голову йому на плече.
— Я… я втомилася, Яремо. Мені треба… відновитися.
Їхній захисний кокон згас повністю. Вони залишилися голими і беззахисними в самому серці ворожої території.
І Ярема відчув це. Важкий, невідворотний погляд.
Погляд Мороку.
Він знайшов їх. І тепер він ішов за ними.