Глава 9. Антивіруси душі

9.1. Полювання починається
Їхній короткий, крихкий момент спокою розвіявся, як дим. Світ Архіву навколо них змінився. Він більше не був нейтральним, байдужим спостерігачем. Він став ворожим.
Збій, викликаний їхнім емоційним зв'язком, не минув безслідно. Це була крапля аномалії, що впала в ідеально налагоджену систему. І система відреагувала. Морок, який досі аналізував їх як окремі одиниці, тепер ідентифікував їхній крихкий, нематеріальний союз як нову, непередбачувану загрозу. Як вірус. І він активував свої захисні протоколи.
Першим, що вони відчули, — це як простір навколо них почав "густішати". Вони більше не могли вільно ковзати між кристалами пам'яті. Кожен рух вимагав зусиль, ніби вони пробиралися крізь густий, невидимий сироп.
— Що відбувається? — спитав Ярема, відчуваючи, як його цифрове тіло стає важким і неповоротким. — Нас щось гальмує.
— Він нас помітив, — відповіла Соломія, і її постать, зіткана з коду, почала мерехтіти сильніше, ніби від перенапруги. — Він не атакує напряму. Він змінює середовище. Він посилює "гравітацію" даних навколо нас, намагаючись уповільнити, зупинити, ізолювати.
Вони продовжували рухатися, продираючись крізь цей невидимий опір. Шлях, який вони бачили перед собою, — довгий коридор між двома гігантськими вузлами пам'яті, — раптом почав викривлятися. Він зациклився. Вони проходили повз той самий кристал знову і знову — сцена з коронації Єлизавети II.
— Ми ходимо по колу! — вигукнув Ярема. — Це пастка!
— Він створює для нас "петлю", — пояснила Соломія, її голос був напруженим. — Ізолює нас у невеликому фрагменті Архіву, щоб відрізати від основної мережі. Треба пробиватися.
Але це був лише початок.
Морок почав спотворювати самі спогади.
Кристали, повз які вони пропливали, почали змінюватися. У ідилічній сцені весілля обличчя нареченої раптом перетворилося на череп. У записі дитячого свята веселі клоуни раптом вишкірили гострі, хижі зуби. У документальних кадрах про висадку на Місяць з-за кратера раптом виповзла гігантська, неземна потвора.
— Він отруює пам'ять, — прошепотіла Соломія. — Намагається збити нас з пантелику, налякати, змусити нас сумніватися у всьому, що ми бачимо. Він шукає наші слабкості.
Ярема відчув, як його знову починає охоплювати страх. Це була війна на виснаження. Психологічна війна.
— І що нам робити?
— Не дивитися, — твердо відповіла вона. — Не реагувати. Ігнорувати. Все це — лише ілюзії, створені для тебе. Він використовує твою власну уяву проти тебе.
Але це було легше сказати, ніж зробити.
І тоді Морок вирішив завдати удару, спрямованого не на них обох, а персонально. Він знайшов їхній найглибший, найпотаємніший страх. І почав намагатися їх розділити.
Простір між ними раптом почав розширюватися. Невидима стіна почала рости. Вони все ще бачили одне одного, але відстань між ними стрімко збільшувалася, ніби їх розносило в різні боки невидимою течією.
— Соломіє! — крикнув Ярема.
— Яремо! Тримайся! — долинув до нього її голос, що ставав усе тихішим і слабшим.
Він простягнув свою привиду руку, намагаючись дотягнутися до неї.
Але було запізно.
Її постать, що мерехтіла вдалині, зникла, поглинута вихором спотворених спогадів.
Він залишився один.
І він відчув, як світ навколо нього починає змінюватися, набуваючи до болю знайомих, жахливих рис.
Морок готував для нього персональне пекло.

9.2. Кошмар Яреми
Вихор спотворених спогадів розвіявся. Ярема опинився на твердій підлозі. Він повільно підняв голову і його цифрове серце стиснулося від крижаного жаху.
Він був там.
Знову.
У кімнаті своєї матері.
Це була не просто реконструкція. Це був сам спогад, витягнутий з глибин його душі і відтворений з абсолютною, жахливою точністю. Той самий запах лавандової олії і хвороби. Ті самі важкі штори, що не пропускали світла. Ті самі тремтливі тіні від свічок на стінах.
На ліжку, бліда і майже прозора, лежала його мати. Вона дивилася на нього своїми втомленими, повними любові очима.
— Мамо… — прошепотів він, і це слово, яке він не вимовляв п'ятнадцять років, прозвучало, як стогін.
Він хотів кинутися до неї, обійняти, попросити вибачення. Але він не міг. Його ноги, як і в тому нескінченному циклі в каплиці, були ніби влиті в підлогу.
А потім з темного кута кімнати вийшла вона.
Серафима.
Її висока, худа постать у чорному вбранні. Її бліде обличчя і темні, як вугілля, очі, в яких не було нічого, крім холоду. Це була ідеальна копія. Привид з його найстрашнішого кошмару.
— Ти прийшов, — прошипіла вона, і її голос був таким самим, яким він його запам'ятав — м'яким і отруйним. — Ти повернувся на місце свого злочину.
— Це не я… — прохрипів Ярема. — Це ти… ти її вбила!
Цифрова копія цілительки повільно, зловісно посміхнулася.
— Я? Я лише несла їй світло. Я давала їй надію. А що робив ти? Ти приносив їй отруту. Отруту сумнівів.
Вона підійшла до ліжка і поклала свою бліду руку на лоб його матері.
— Вона майже перемогла. Її віра була сильною. Вона майже вигнала темряву. Але ти приходив. Кожен день. Зі своїми лікарями, зі своїми рецептами, зі своєю сліпою, матеріальною логікою. Кожне твоє слово було цвяхом у її труну. Кожен твій сумнів гасив її світло.
Мати на ліжку ледь помітно застогнала.
— Ні… — прошепотів Ярема. — Це неправда…
— Це ти її вбив, Яремо, — голос Серафими став гучним, звинувачувальним, він лунав у його голові, як похоронний дзвін. — Твоя темрява. Твоя невіра. Ти сам згасив її останню надію. Ти забрав у неї її диво. Подивись на неї.
Мати повільно повернула до нього голову. Але її очі змінилися. В них більше не було любові. Лише тихий, мовчазний докір.
— Чому, синку? — прошепотіла вона. — Чому ти не вірив?
І цей шепіт був для Яреми страшнішим за будь-який крик. Це був його найглибший, найпотаємніший страх, що став реальністю. Його провина, яку він носив у собі всі ці роки, тепер отримала голос.
Він упав на коліна, затуляючи вуха.
— Ні… прошу… досить…
Це була ідеальна пастка. Морок не просто відтворив його спогад. Він переписав його. Він перетворив його біль на зброю і направив її проти нього самого.
Ярема відчував, як його свідомість починає руйнуватися. Він почав вірити. Вірити в те, що це — правда. Що він — вбивця.
І в цей момент, коли він уже був готовий розчинитися в цьому кошмарі назавжди, крізь стіну кімнати, як промінь світла крізь темряву, прорвалася вона.
Соломія.
Її постать, що сяяла, як розгнівана зірка, увірвалася в цей спотворений спогад.
— Це брехня! — вигукнула вона, і її голос, сповнений сили, розвіяв ілюзію.
Вона простягнула свою світлову руку. Серафима і мати з криком розчинилися, як дим. Стіни кімнати затремтіли і розсипалися на мільйони пікселів.
— Яремо, тримайся! — крикнула Соломія. — Це не твоя пам'ять! Це його зброя! Борися!
Вона схопила його за руку, і її дотик був як розряд чистої енергії. Вона витягувала його. Виривала з лап його власного, переписаного минулого.
І коли вони вирвалися з цієї пастки, повернувшись у холодну нескінченність Архіву, він упав на коліна, важко дихаючи.
Він був урятований. Але він був і зламаний.
Морок знайшов його найвразливіше місце. І він знав, що тепер він буде бити туди знову і знову.