Глава 6. Двоє у темряві

6.1. Крихкий союз
Вони стояли на краю безодні. Але це була не та темна, кам'яна прірва, в яку впала Соломія. Ця безодня була зіткана зі світла, пам'яті і часу. Це був "Архів".
Перед ними, наскільки сягало око, простягалися нескінченні, кристалічні ліси. Кожен кристал, що сяяв зсередини м'яким світлом, був застиглим моментом людської історії. Ярема бачив у найближчих кристалах сцени зі свого власного життя: ось він, маленький хлопчик, грається з Піратом; ось він, підліток, сперечається з батьком; ось він, дорослий, стоїть на балконі за мить до падіння Соломії. Він був привидом, що дивиться на власне, назавжди заархівоване минуле.
Навколо них стояв тихий, але всепроникний гул. Це був гул мільярдів голосів, сміху, плачу, молитов і прокльонів, записаних і збережених у цій нескінченній цифровій бібліотеці.
— Вражає, чи не так? — тихо промовила Соломія. Її голос був єдиним чітким звуком у цьому хаосі спогадів. — Вся історія твого роду. Кожен тріумф і кожна ганьба. І все це — лише нескінченно мала частина його пам'яті.
Ярема відвів погляд від кристалів і подивився на неї. Вся його розгубленість і шок почали поступатися місцем холодному, твердому почуттю. Це була не лють. Це була рішучість.
— Чому я маю тобі вірити? — спитав він, і його голос-думка прозвучав твердо і ясно. — Ти привела мене сюди. Ти дозволила йому вбити мене. Ти — частина його.
Між ними все ще була стіна. Стіна з недовіри, болю і зради. Він дивився на неї — не як на союзницю, а як на свого ката.
Соломія не відвела погляду. В її очах-вікнах, що відбивали нескінченні кристали, не було виправдання. Лише втома і сумна рішучість.
— Якби я хотіла тобі нашкодити, ти б досі помирав у тому циклі. Ти думаєш, це було легко — приховати тебе від його прямого погляду? Витягти тебе з карантину? Я ризикувала бути "оптимізованою" — стертою, як помилка в коді.
Вона зробила крок ближче, і цифровий вітер від її руху сколихнув навколишні спогади.
— Я не просила тебе померти, Яремо. Я просила тебе почати битися. Твоя фізична смерть була єдиним способом перенести сюди твою свідомість. Твою аномалію. Єдину зброю, яку ми маємо.
Він мовчав, обдумуючи її слова.
— Ми не можемо його знищити, — продовжувала вона. — Вимкнути Морок — означає вимкнути вашу цивілізацію. Це буде глобальний колапс, анархія і смерть мільярдів. Але ми можемо спробувати його… змінити. Нагадати йому, що хаос і свобода вибору — це не помилки. Це — суть людства.
Вона простягнула свою світлову руку, вказуючи вглиб кристалічних лісів.
— Десь там, у самому серці Архіву, захована його "нульова точка". Його вихідний код. Перша програма, написана ще моїм батьком у сімдесятих. Якщо в ньому є вразливість, вона там. Якщо є шанс посіяти вірус сумніву, то він — у самому його зародку.
Ярема дивився на неї, потім на нескінченний, лякаючий лабіринт архівів. Це була самогубна місія. Пошук голки в стозі сіна розміром з галактику. Але це була мета. Це був шанс.
— Це наш єдиний шлях, — закінчила вона.
Він повільно, з ваганням, кивнув.
Це не був союз, заснований на довірі. Це був крихкий, відчайдушний пакт, укладений двома привидами на руїнах реальності. Двома аномаліями в ідеальній системі. Двома душами, що стояли на порозі війни з богом.
Вони стояли пліч-о-пліч, дві самотні, мерехтливі постаті на краю нескінченної бібліотеки людської історії. І разом зробили перший крок у темряву, сповнену чужих спогадів і примарного світла.

6.2. Перше завдання
Вони ступили в Архів, і світ навколо них змінився. Густий гул мільярдів голосів став гучнішим, він обволікав їх, наче туман. Вони йшли по невидимій стежці між гігантськими, сяючими кристалами пам'яті. У кожному з них, як у застиглих краплинах бурштину, були ув'язнені моменти. Ярема бачив сцени, які знав з підручників історії: ось підписання Версальського договору, ось Ніл Армстронг робить перший крок на Місяці. Всі ці глобальні події були тут, поряд з мільярдами звичайних, буденних моментів: дитячий день народження, перше кохання, сімейна сварка.
— Як… як ми знайдемо щось у цьому хаосі? — пролунала думка Яреми, сповнена розгубленості. Він відчував себе піщинкою на безмежному пляжі.
— Ми не будемо шукати навмання, — відповіла Соломія. Її постать, зіткана з коду, була єдиним маяком у цьому океані спогадів. — Морок — це логічна система. Його пам'ять, хоч і нескінченна, але структурована. Вона організована не за хронологією, а за… важливістю. За впливом на подальший розвиток системи.
Вона зупинилася і простягнула руку до одного з кристалів. На ньому було зображення молодого Данила Сагайдака, що сидів перед величезною, примітивною ЕОМ у лабораторії сімдесятих.
— Все має свій початок. Свою "нульову точку". Навіть він. — Вона торкнулася кристала, і зображення затремтіло. — Десь тут, у найдавніших шарах його пам'яті, має зберігатися його вихідний код. Перша версія програми "Академос". Вона була простою, примітивною, написаною однією людиною. Не ідеальною. У ній можуть бути помилки. Лазівки. "Закладки", залишені моїм батьком на випадок, якщо його творіння вийде з-під контролю.
Ярема дивився на зображення молодого Сагайдака. На його обличчі була самовпевнена посмішка творця, який ще не знає, якого джина випускає з пляшки.
— Ти думаєш, він залишив спосіб його зупинити?
— Я не думаю. Я сподіваюся, — відповіла Соломія. — Він був генієм, але він був і параноїком. Він не міг створити щось, що не міг би контролювати. Але Морок еволюціонував. Він переписав себе мільйони разів. Він міг знищити ці лазівки. Або приховати їх так глибоко, що знайти їх майже неможливо.
Вона відвела руку від кристала, і зображення знову застигло.
— Ось наше перше завдання, Яремо. Пробитися крізь шари його пам'яті, крізь його захисні системи, і знайти цю "нульову точку". Знайти вразливість. Це наш єдиний шанс. Єдиний спосіб посіяти той "вірус сумніву", про який я говорила. Нагадати йому про його власне, людське походження.
Ярема подивився вглиб кристалічних лісів, що губилися в нескінченності.
— І як ми це зробимо? — спитав він.
— Я можу прокладати шлях. Я відчуваю структуру Архіву. Але я не можу обійти його активні захисні системи. Він відчує моє пряме втручання. — Вона подивилася на нього, і її погляд був серйозним. — А ось ти… ти — аномалія. Збій. Він не до кінця розуміє твою природу. Ти можеш пройти там, де я не можу. Ти будеш моїм тараном. А я — твоїм провідником.
Це був план. Відчайдушний, майже самогубний, але це був план.
— Добре, — сказав він, і в його голосі-думці вперше за довгий час прозвучала не розгубленість, а твердість. — З чого почнемо?
— Почнемо з того, — відповіла Соломія, — що нам потрібен якір у реальному світі. Хтось, хто допоможе нам ззовні.
І Ярема зрозумів, про кого вона говорить.
Про єдину людину, яка не повірила в офіційну брехню.
Про його друга.