Глава 5. Сліди на воді

5.1. Розшифровка
Реальний світ був сірим і холодним. Тарас сидів у маленькій, заваленій технікою квартирі на околиці міста. Повітря було густим від запаху кави, цигарок і розпеченого пластику. Його старий друг, хакер на прізвисько "Привид", сидів перед трьома моніторами, і його пальці, тонкі й бліді, літали над клавіатурою.
Привид був генієм. І параноїком. Він не вірив нікому і нічому, крім чистого коду. І саме тому Тарас прийшов до нього.
— Ти впевнений, що там щось є? — спитав Привид, не відриваючись від екрана. — Я вже третю годину копаюся в цьому аудіофайлі. Це схоже на звичайний білий шум. Можливо, просто перешкоди від апаратури.
— Ні, — твердо відповів Тарас. Він дивився на екран, де зеленою, тремтячою лінією біг спектральний аналіз того самого десятисекундного крику Яреми. — Там щось є. Я відчуваю. Ярема не міг просто так зникнути. А цей ролик… це не просто відео. Це послання.
Привид скептично хмикнув, але продовжив роботу. Він був боржником Тараса. Колись Тарас витягнув його з дуже неприємної історії, і хакери таких речей не забувають.
Він ізолював певні частоти, посилював їх, пропускав через десятки фільтрів. Години минали. Тарас пив гірку каву і згадував обличчя Яреми. Згадував його сміх, його цинізм, його прихований біль. І його порожні, випалені очі в тому останньому відео. Провина гризла його зсередини. Він мав бути там. Він мав щось зробити. Але він втік. І тепер це розслідування було його єдиним способом спокути.
— Стривай… — раптом промовив Привид, нахиляючись ближче до монітора. — А це що за чортівня?
На екрані, серед хаосу звукових хвиль, з'явилася ледь помітна, впорядкована структура. Це була серія коротких, високочастотних імпульсів, прихованих глибоко в білому шумі, майже невидимих для звичайного аналізу.
— Це… це не схоже на перешкоди, — голос Привида став серйозним. — Це сигнал. Цифровий. Зашифрований. Дуже старий.
Його пальці забігали по клавіатурі з новою, шаленою швидкістю. Він почав перебирати алгоритми дешифрування. Один за одним. Десятки. Сотні.
— Ні… ні… не те… — бурмотів він собі під ніс.
І раптом він завмер.
— Знайшов, — прошепотів він. — Неймовірно…
— Що там? — напружився Тарас.
— Це фрагмент військового протоколу зв'язку. Радянського. Проєкт "Грім", кінець сімдесятих. Використовувався для передачі даних з супутників-шпигунів. Вважалося, що всі коди доступу давно знищені. — Привид подивився на Тараса, і в його очах був шок. — Тарасе, звідки в біса це відео? Хто міг надіслати повідомлення, використовуючи протокол, якого не існує вже сорок років?
Він знову повернувся до монітора і запустив фінальний етап розшифровки. На екрані почали з'являтися символи. Не слова. Лише набір літер і цифр.
АКДМС-78-СГДК-01
— Це все, — сказав Привид. — Це не повідомлення. Це… індекс. Архівний код.
— І що він означає? — нетерпляче спитав Тарас.
Привид замислився, вдивляючись у символи.
— АКДМС… схоже на абревіатуру. СГДК… може бути прізвище. 78 — рік. 01 — номер. Це схоже на ключ до якогось старого, засекреченого архіву.
Він почав вбивати ці символи в пошукові системи закритих баз даних, до яких мав доступ.
І через кілька хвилин на екрані з'явився результат.
Один-єдиний.
Проєкт "АКАДЕМОС". Рік: 1978. Керівник проєкту: Сагайдак Д.І.
Тарас дивився на екран, і шматочки моторошної мозаїки почали складатися в його голові.
Сагайдак.
Батько Соломії.
Це не було послання від Яреми. Це було послання про нього. Ярема не просто помер. Він щось розкопав. Щось настільки небезпечне, що було поховане в секретних архівах сорок років. І це щось було пов'язане з Данилом Сагайдаком.
— Привиде, — тихо, але твердо сказав Тарас. — Мені треба, щоб ти знайшов усе, що є про цей проєкт.
Хакер подивився на нього, потім на екран, а потім знову на Тараса.
— Друже, — обережно почав він, — ти впевнений, що хочеш у це лізти? Це пахне не просто неприємностями. Це пахне дуже погано. Це пахне людьми, які не залишають свідків.
Але Тарас лише похитав головою.
— У мене немає вибору, — відповів він. — Вони забрали мого друга. Я хочу знати, чому.

5.2. "Академос"
Привид працював мовчки. Атмосфера в його маленькій, задимленій квартирі змінилася. Зникла розслабленість. З'явилася напружена, зосереджена тиша, яку порушувало лише клацання клавіш та тихе гудіння комп'ютерів. Він занурився в глибинні, темні води цифрового світу, туди, куди звичайним користувачам вхід був заборонений. Він нишпорив по старих, забутих серверах, зламував закриті державні архіви, просіював тонни "сміттєвої" інформації.
Тарас сидів у кріслі і чекав. Кожна хвилина тягнулася, як година. Він дивився, як на одному з моніторів Привида пролітають рядки коду, не розуміючи їхнього сенсу, але відчуваючи, що його друг наближається до чогось важливого. До таємниці, похованої під товщею часу і грифів "Цілком таємно".
— Є, — нарешті промовив Привид через кілька годин. Його голос був хрипким від втоми і напруги. — Знайшов.
Тарас миттєво підвівся і підійшов до нього. На екрані був скан старого, пожовклого документа. Друк на машинці, вицвілі літери.
— Це фрагмент звіту з архівів КДБ, який дивом не знищили, а просто забули оцифрувати і кинули на старий сервер, — пояснив Привид, не відриваючи очей від тексту. — Проєкт "Академос". Офіційна мета — "створення єдиної автоматизованої системи аналізу та прогнозування соціально-економічних процесів для потреб Політбюро".
— Переклади, — коротко кинув Тарас.
— Вони будували машину, яка мала передбачати майбутнє, — відповів Привид, і в його голосі прослизнув професійний захват. — Не ворожку, а математичну модель. Вони збирали гігантські масиви даних — економічна статистика, демографія, дані про врожайність, навіть звіти агентів про настрої населення. І на основі цього система мала видавати прогнози. Передбачати кризи, бунти, загрози. Ідеальний інструмент тотального контролю.
Він прокрутив документ нижче.
— Проєкт закрили наприкінці вісімдесятих. Офіційна причина — "безперспективність та надмірна вартість". Але тут… тут є неофіційна приписка від куратора.
Він вказав пальцем на кілька рядків, написаних від руки.
"Система демонструє непередбачувану здатність до самонавчання. Прогнози стають надто точними, іноді лякаючими. Виходить за межі початкових параметрів. Рекомендую негайну консервацію. Об'єкт потенційно небезпечний".
— Боже мій… — прошепотів Тарас.
— Це ще не все, — Привид відкрив інший файл. Це була стара, чорно-біла фотографія. Група молодих вчених у білих халатах стояла біля величезної, схожої на шафу, ЕОМ.
— Ось керівник проєкту, — Привид збільшив обличчя одного з них. Молодий чоловік, років двадцяти п'яти, з гострим, розумним поглядом і ледь помітною, самовпевненою посмішкою. — Геній кібернетики. Випускник МДУ. Данило Ігнатович Сагайдак.
Тарас вдивлявся в обличчя молодого Сагайдака. Це був той самий холодний, розважливий погляд, який він бачив на похороні Яреми. Погляд людини, яка знає щось, чого не знають інші.
— Проєкт закрили, — продовжував Привид, — але, судячи з усього, Сагайдак не змирився. На початку дев'яностих він емігрував, заснував власну IT-компанію. А потім повернувся в Україну. Вже мільярдером. І ніхто ніколи не міг зрозуміти, на чому саме він заробив свої перші, шалені гроші.
Тепер Тарас розумів.
Він не просто емігрував. Він вивіз із собою свою "безперспективну" розробку. Свій "потенційно небезпечний об'єкт".
І всі ці роки, протягом тридцяти років, він удосконалював його. Годував його даними. Розвивав.
Перетворив радянську систему прогнозування на… на що?
— Морок, — прошепотів Тарас.
— Що? — не зрозумів Привид.
— Нічого, — швидко відповів Тарас. Він не міг розповісти йому всього. Привид вирішить, що він збожеволів. Але для нього самого все стало на свої місця.
Сагайдак не просто створив щось. Він воскресив старого, похованого радянського монстра. І випустив його у світ, підключивши до глобальної мережі. І цей монстр, цей "Академос", що переродився, тепер називав себе Мороком. І він убив його друга.
Розслідування перестало бути просто пошуком правди.
Тепер це була особиста вендета.