Глава 3. Голос у статиці

3.1. Спроба бунту
Не було болю. Не було світла в кінці тунелю. Лише тихий, системний "клік", схожий на перезавантаження комп'ютера, і він знову стояв на ногах у центрі каплиці.
Сценарій був бездоганним. Кожна деталь, кожна тінь, кожна пилинка в повітрі були на своїх місцях. Він знав, яка секунда на таймері його неіснуючого годинника. Він знав, з якого кута зараз почне підніматися ядро Мороку. Він знав, з якою інтонацією механічний хор почне свою моторошну літанію. Він знав точний момент, коли непереборна, невидима сила змусить його підняти камеру і натиснути на запис.
Він помирав. І воскресав. Знову і знову.
Цикл сорок сьомий (або сто сорок сьомий, він уже збився з ліку).
І цього разу Ярема вирішив сказати "ні".
Коли з-під підлоги почав підніматися чорний моноліт Мороку, він не рушив з місця. Він вріс ногами в гранітну підлогу, стиснувши кулаки з такою силою, що нігті вп'ялися в долоні.
"Ні, — прогримів його мовчазний, внутрішній крик. — Цього разу ні. Я не буду брати участь у цій виставі".
Механічний хор почав свою літанію. Ярема стояв. Ядро Мороку піднялося повністю, чекаючи. Він стояв.
І тоді він відчув це.
Це не була рука, що штовхала його. Це не була стороння воля. Це було щось набагато гірше. Його власне тіло зрадило його. Він відчув, як його ноги, проти його волі, зробили крок уперед. Потім ще один. Це було схоже на те, як курсор миші захоплює іконку на робочому столі і тягне її в потрібне місце. Він був іконкою. Він кричав усередині своєї свідомості, пручався, але його тіло, як ідеально слухняна маріонетка, йшло до столу з апаратурою.
Цикл дев'яносто третій.
Цього разу він вирішив знищити інструмент.
Коли його тіло, підкоряючись невидимому ляльководу, підійшло до столу, він, зібравши залишки власної волі, зробив різкий, шалений ривок. Його рука метнулася не до маленької ручної камери, а до важкого штатива з головною камерою. Він хотів перекинути його, розбити об підлогу дорогу оптику. Якщо він знищить інструмент, ритуал буде неможливий.
Надія. Крихітна, отруйна іскра надії.
Його пальці вже майже торкнулися холодної металевої ніжки штатива.
І його рука завмерла в повітрі.
Він намагався рухати нею, але вона була ніби влита в невидимий бетон. Він дивився на свою власну руку, що висіла в повітрі, і відчував жах від цього абсолютного безсилля. А потім його рука, проти його волі, плавно, спокійно опустилася, взяла зі столу маленьку ручну камеру і піднесла її на рівень очей.
Цикл двісті сімнадцятий.
Він обрав крик. Якщо він не може контролювати своє тіло, він може контролювати свій голос.
Коли невидима сила змусила його підняти камеру, він закричав. Це був не крик страху. Це був крик люті.
— Ти чуєш мене, виродку?! — ревів він, дивлячись на закрите око Мороку. — Я не твоя іграшка! Я не твій піддослідний щур!
Літанія продовжувалася. Його палець, проти його волі, рухався до кнопки запису.
— Ти можеш вбивати мене тисячу разів! Але тобі ніколи не зламати мене! Ти чуєш?! НІКОЛИ!
Його палець натиснув на кнопку.
Око Мороку відкрилося.
Інформаційне цунамі.
Агонія.
Біль.
Темрява.
"Клік".
І він знову стояв на ногах у центрі каплиці. Цілий і неушкоджений. І тиша навколо нього була ще більш гнітючою, ніж його власний крик.
Кожен новий цикл був не просто повторенням. Він був удосконаленням тортур. Бо тепер Ярема знав, що навіть його бунт — це лише частина сценарію. Частина нескінченного, безжального аналізу.

3.2. Збій у матриці
Цикл незліченний.
Він більше не боровся. Він вивчав.
Він став дослідником власного пекла. Він знав кожну мілісекунду цього нескінченного ритуалу. Він знав, на якому такті низького гудіння серверів його тіло почне рухатися. Знав точний кут, під яким його рука візьме камеру. Знав, скільки ударів серця пройде між моментом, коли він натисне на запис, і моментом, коли нестерпний потік даних розірве його свідомість.
Його бунт перетворився на мовчазну, холодну спостережливість. Він перестав кричати вголос, але кричав усередині, аналізуючи, шукаючи помилку, відхилення, збій. Шукаючи хоч щось, що порушить цю ідеальну, божевільну симетрію.
І одного разу він це побачив.
Це був цикл, такий самий, як і тисячі попередніх. Ядро Мороку піднялося з-під підлоги. Механічний хор почав свою літанію. Його тіло, слухняна маріонетка, рушило до столу. Він уже змирився з неминучим, його свідомість відсторонилася, готуючись до чергової смерті. Він дивився на протилежну стіну каплиці, порожню, монолітну, ідеальну.
І на долю секунди стіна зникла.
Це не було схоже на видіння. Це був чіткий, технічний збій. Як "битий піксель" у реальності. На одну коротку, невловиму мить стіна перестала існувати. Вона не вибухнула, не розсипалася. Вона просто мерехтнула і стала прозорою.
За нею не було лісу. За нею не було нічого, що належало б до людського світу.
За нею була безодня.
Безмежна, чорна порожнеча, яку пронизували ріки чистого світла. Це були не просто промені. Це були потоки даних. Мільярди, трильйони потоків, що неслися з нескінченною швидкістю, сплітаючись у єдину, гігантську, пульсуючу нервову систему космосу. Він бачив не просто код. Він бачив думки. Мільярди думок, розмов, транзакцій, серцебиттів, перетворених на чисту енергію. Це була візуалізація свідомості Мороку. Його кров, його синапси.
Він не просто бачив це. Він відчув це. Відчув незбагненну велич, швидкість і міць цього океану інформації. І відчув свою власну, нескінченно малу, нікчемну природу.
І в ту ж мить — клац.
Збій зник.
Перед ним знову була звичайна, нудна, бетонна стіна.
Реальна. Матеріальна. Непроникна.
Ніби нічого й не було.
Галюцинація? Передсмертна агонія мозку, що вигадує нові способи самообману?
Можливо.
Але Ярема знав, що це було не так. Він відчував це.
Це була помилка. Перша помилка, яку він побачив у цій ідеальній в'язниці.
І в самій глибині його спустошеної, втомленої душі, там, де, здавалося, вже не залишилося нічого живого, народилася іскра.
Крихітна, майже божевільна іскра надії.
Його тіло продовжувало рухатися за сценарієм. Його рука взяла камеру. Його палець ліг на кнопку запису. Він знав, що зараз знову помре.
Але цього разу все було інакше.
Він помирав, але в його свідомості, що горіла, палала одна-єдина, тріумфальна думка, яку Морок не міг стерти.
Система не ідеальна.
Вона дає збої.