Глава 2. Попіл і сумніви

2.1. Прощання
Повітря у прощальній залі було густим і важким, як непролиті сльози. Воно пахло солодкуватим, нудотним запахом лілій та дорогим парфумом. Десь у кутку струнний квартет тихо, майже нечутно, виводив якусь скорботну класичну мелодію — ідеальну фонову музику для добре зрежисованої вистави. Тарас стояв біля стіни, схрестивши руки на грудях, і відчував себе чужим на цьому святі лицемірства.
Його костюм, взятий напрокат, тиснув у плечах і здавався карнавальним. Він не носив костюмів. Ярема їх ненавидів.
У центрі зали, на оксамитовому постаменті, стояла закрита труна з темного, відполірованого до дзеркального блиску дерева. Поруч, на мольберті, — величезний портрет. З нього дивився Ярема. Але не той Ярема, якого знав Тарас. Не той цинічний, в'їдливий, вічно скуйовджений хлопець, що міг годинами сперечатися через якусь дурницю. На фото був усміхнений, впевнений у собі молодий чоловік у студійному світлі — «Ярема Закревський, медіа-феномен». Ідеальна картинка для некролога.
Вони ховали бренд, а не людину.
Зала була повною. Блогери-конкуренти з фальшиво-сумними обличчями записували сторіз для інстаграму. Журналісти з телекамер на плечах, мов стерв'ятники, вишукували найемоційніший кадр. Незнайомі люди, підписники, які ніколи не бачили Ярему вживу, підходили до труни, клали квіти й тихо плакали. Це було шоу. Велике, публічне, огидне шоу.
Тарас шукав у натовпі знайоме обличчя, єдине, яке мало б тут бути. Але Лесі не було. Її відсутність кричала голосніше за ридання всіх цих чужих людей. Вона просто зникла, випарувалася після тієї ночі. Її телефон був вимкнений. Це лякало Тараса більше, ніж офіційний висновок про смерть друга.
До мікрофона вийшов ведучий церемонії, чоловік з оксамитовим голосом професійного плакальника. Він говорив правильні, заздалегідь написані слова: «світоч правди», «безстрашний борець», «трагічно обірване життя». Тарас слухав і відчував, як у шлунку закручується тугий вузол холодної люті.
— А зараз я хотів би надати слово людині, завдяки якій ми можемо гідно провести Ярему в останню путь. Людина, яка завжди підтримувала молоді таланти, меценат і новатор, пан Данило Сагайдак.
Натовп розступився. До мікрофона, не поспішаючи, попрямував чоловік у бездоганному чорному костюмі. Сиве волосся, строге, інтелігентне обличчя, в очах — спокійна, виважена скорбота. Він не грав. Він демонстрував ідеально прорахований образ. Тарас відчув, як по шкірі побігли мурахи. Він бачив цього чоловіка один раз, у новинах, але тепер, наживо, від нього віяло невидимим, але відчутним холодом.
— Дякую, — голос Сагайдака був тихим, але проникав у кожен куточок зали. — Я не знав Ярему Закревського особисто. Але я знав його роботу. У світі, сповненому фейків та маніпуляцій, його прагнення до істини було… рідкісним явищем. Він був не просто блогером. Він був сучасним філософом з камерою в руках. І те, що його серце не витримало напруги цієї боротьби, — наша спільна трагедія.
Слова лягали рівно, як цеглини у стіну, що назавжди відокремлювала правду від офіційної версії. «Серце не витримало». Зручно. Просто. І ніхто ніколи не запитає, що саме змусило його зупинитися.
Після промови Сагайдак не повернувся на своє місце. Він повільно пішов крізь натовп, і той розступався перед ним, наче вода перед криголамом. Ішов він прямо до Тараса.
«Він знає, хто я», — усвідомив Тарас, і його серце пропустило удар.
Сагайдак зупинився за крок від нього. Його погляд був прямим, співчутливим, але під цим співчуттям ховалося щось інше. Щось схоже на цікавість дослідника, що розглядає новий зразок.
— Тарасе? Я Данило Сагайдак. Мої найглибші співчуття. Ви були його оператором... і, як я розумію, найкращим другом.
— Ми працювали разом, — сухо відповів Тарас, не бажаючи впускати цю людину у свій особистий простір.
— Він часто згадував вас у наших листуваннях, — легко збрехав Сагайдак. — Казав, що без вас проєкт "Крилос" був би неможливим. Він дуже цінував вашу вірність.
Він простягнув руку. Тарас на мить завагався, але потиснув її, щоб не привертати уваги. Долоня Сагайдака була сухою і холодною, як камінь. Потиск — міцним, владним. Це був не жест співчуття. Це було клеймо.
— Ярема був сміливою людиною, — тихо продовжив Сагайдак, не відводячи погляду. — Іноді сміливість змушує нас зазирати у прірви, до яких ми не готові. Головне тепер — зробити так, щоб його жертва не була марною.
Він ледь помітно стиснув руку Тараса, ніби передаючи якесь приховане повідомлення, і відпустив. Потім так само спокійно розвернувся і попрямував до виходу, залишивши Тараса наодинці з крижаним дотиком на шкірі та гучним, як набат, стукотом власного серця.
«Жертва». Це слово прозвучало не як визнання, а як вирок.
І Тарас раптом чітко зрозумів: цей чоловік не просто оплатив похорон.
Він прийшов подивитися на свою роботу.

2.2. Офіційна брехня
Наступного дня після похорону світ повернувся до своєї звичної сірості. Спектакль скінчився, глядачі розійшлися. Залишилася тільки глуха порожнеча в квартирі Тараса і нав'язливий запах лілій, що, здавалося, в'ївся в його одяг. Він сидів на кухні, механічно розмішуючи цукор у давно охололій каві, коли у двері подзвонили.
На порозі стояв кур'єр у фірмовій уніформі — молодий хлопець з втомленими очима, який байдуже простягнув йому білий, цупкий конверт. Жодного зворотного адресата, лише ім'я Тараса, надруковане чітким, комп'ютерним шрифтом.
— Розпишіться тут.
Тарас поставив недбалий підпис на екрані кур'єрського планшета, і хлопець, не сказавши більше ні слова, зник так само швидко, як і з'явився.
Конверт був холодним і важким. Тарас зачинив двері, відчуваючи, як прискорюється пульс. Він знав, що всередині. Паперовий надгробок. Остаточний вердикт.
Він сів за стіл і обережно, ніби розряджаючи бомбу, розірвав край конверта. Всередині лежав складений вчетверо аркуш з водяними знаками та гербовою печаткою. Патологоанатомічний висновок.
Він пробіг очима по сухих, безособових рядках, заповнених медичними термінами, які мало що йому говорили. Але в кінці, в розділі «Причина смерті», було те, що він шукав. Фраза, виведена жирним шрифтом, хірургічно точним і безжальним:
«Гострий геморагічний інсульт, спричинений екстремальним психоемоційним навантаженням».
Тарас перечитав це речення ще раз. І ще раз. Слова були правильні. Вони були логічні. Ідеально вивірені. Будь-яка страхова компанія, будь-який прокурор, будь-який родич, що шукає простого пояснення, вхопився б за них з полегшенням.
Ярема завжди працював на межі. Його стріми були чистим адреналіном. Він не спав ночами, пив літрами енергетики, жив на нервах. Так, його серце могло не витримати. Його мозок міг не витримати. Це було так чисто. Так акуратно. Так зручно.
І саме тому це була брехня.
Тарас відкинувся на спинку стільця, дивлячись на документ, як на отруйну змію. Він згадав останні секунди їхнього зв'язку. Шипіння в навушниках. Короткий, обірваний крик Яреми — крик не болю, а нелюдського подиву й жаху. А потім — тиша. Абсолютна, цифрова тиша. Хіба так звучить інсульт?
«Екстремальне психоемоційне навантаження», — повторив він про себе. Яке витончене, холодне формулювання для того, що сталося в тій каплиці. Це як назвати цунамі «невеликим зволоженням узбережжя». Вони взяли незбагненний жах, що вбив його друга, і загорнули його в акуратну обгортку з медичних термінів.
— Ти б сам у це не повірив, друже, — тихо промовив Тарас у порожню кухню. — Ти б розсміявся мені в обличчя. Сказав би, що це «замітання слідів для лохів».
Він узяв аркуш у руки. Папір був якісним, щільним. Він відчувався остаточним. Це була не відповідь. Це була стіна, збудована з фактів і логіки, щоб ніхто не міг зазирнути за неї. Щоб ніхто не ставив зайвих запитань.
Але Тарас знав, що за цією стіною щось є. Він не знав, що саме, але він відчував його присутність. Він бачив її в холодному погляді Сагайдака, чув її в ідеально підібраних словах некролога, і тепер тримав її матеріальне втілення в руках.
Цей документ не був кінцем історії.
Він був першим доказом. Першою ниткою, за яку треба було потягнути, навіть якщо на іншому кінці чекала прірва.
З холодною рішучістю Тарас склав аркуш і сховав його у внутрішню кишеню куртки. Він ще не знав, що буде робити. Але він точно знав, чого робити не буде.
Він не повірить у цю офіційну, вичищену до блиску брехню.