Глава 1. Зацикленість

1.1 Пробудження
Свідомість повернулася не ривком, а плавним, тихим припливом, наче хтось повільно додавав гучності на старому радіоприймачі. Не було ні болю, ні дезорієнтації, ні спалаху світла перед очима. Лише дивна, невагома легкість, якої Ярема не відчував, здається, ніколи в житті. Вага власного тіла, що завжди була фоновим шумом існування — напруга в плечах, ниття в попереку, втома в ногах — зникла. Він був легкий, як попіл.
Він стояв. Просто стояв посеред знайомої, моторошної каплиці.
Повітря було нерухомим і холодним, насиченим запахом вологого каменю, ладану та столітнього пилу. Той самий запах, який він вдихав… коли? Годину тому? Хвилину? Час розмився, перетворившись на густий туман у голові. Ярема опустив погляд на свої руки. Пальці слухалися, стискалися в кулаки й розтискалися. На ньому був той самий одяг: потерті джинси, чорна флісова кофта. Він провів долонею по обличчю, відчуваючи знайому шорсткість щетини. Все було на місці. Все було реальним.
Занадто реальним.
Його погляд ковзнув по приміщенню. Ось його рюкзак, недбало кинутий біля старої лави. Ось штатив з камерою, націленою на вівтар, її червоний вогник запису не горів. Ноутбук на розкладному столику, навушник у вусі, мікрофон-петличка на комірі. Усе його обладнання, його зброя проти забобонів та брехні, було тут, у повній бойовій готовності.
«Що за чортівня?» — промайнула думка, позбавлена емоцій, ніби чужа. — «Я знепритомнів?»
Це здавалося єдиним логічним поясненням. Перевтома, стрес, нервове виснаження. Мабуть, він просто відключився на кілька хвилин. Він потягнувся до навушника, щоб викликати Тараса.
— Тарасе? Ти мене чуєш? Прийом.
Тиша у відповідь була не порожньою. Вона була щільною, важкою і, здавалося, спостерігала за ним. Жодного шипіння, жодного тріску статичної електрики. Абсолютна, оксамитова пустота.
Ярема нахмурився, підійшов до ноутбука. Екран світився рівним, спокійним світлом. Він провів пальцем по тачпаду. Курсор слухняно ковзнув по робочому столу. Він глянув на індикатор батареї.
100%.
Крижаний дотик повзучого, ірраціонального страху вперше торкнувся його свідомості. Неможливо. Вони працювали тут кілька годин. Батарея мала б бути майже розрядженою. Він пам'ятав, як Тарас попереджав його про це перед самим початком стріму.
«Пам'ятаєш, що було перед стрімом?» — запитав він себе, намагаючись вхопитися за нитку пам'яті.
Так. Він пам'ятав. Пам'ятав дорогу сюди. Пам'ятав жарти Тараса по рації. Пам'ятав, як розставляв світло, намагаючись вихопити з мороку похмурі лики святих на старих іконах. Він пам'ятав, як почав говорити в камеру, відчуваючи звичний скептичний азарт. Пам'ятав, як підлога завібрувала. Як з-під кам'яних плит почало підійматися щось… темне, живе, неможливе.
І все.
Далі — прірва. Чиста, випалена сторінка. Ні болю, ні крику, ні агонії. Він пам'ятав початок жаху, але не пам'ятав його завершення. Ніби фільм обірвався на найцікавішому місці.
— Гаразд, Закревський, зберися, — пробурмотів він у тишу, і його власний голос прозвучав дивно, ніби записаний і відтворений з динаміка. — Це просто шок. Треба збирати манатки і валити звідси.
Він почав збирати обладнання. Рухи були чіткими, майже автоматичними, але відчуття нереальності не полишало. Він склав штатив, від'єднав камеру. Кожен дотик до металу, до пластику, кожен звук — клацання застібки на рюкзаку, шурхіт кабелів — здавався надто гучним, надто виразним у цій мертвій тиші.
Він стояв у центрі каплиці. Все було зібрано. Він був готовий іти. Але куди? Двері, важкі, дубові, були там же, де й раніше.
І все ж він не рухався. Щось тримало його. Це було не фізичне обмеження, а внутрішнє, психологічне. Відчуття, що він забув щось критично важливе. Ніби актор, що вийшов на сцену, але забув свою роль. І зараз він стояв, освітлений софітами, а тисячі невидимих очей чекали, коли він почне свою виставу.
Легкість у тілі почала обтяжувати. Вона більше не здавалася звільненням, а навпаки — доказом відриву від реальності. Він не відчував втоми. Не відчував голоду. Не відчував навіть биття власного серця.
Ярема повільно підніс два пальці до шиї, туди, де завжди чітко пульсувала сонна артерія.
І нічого не відчув.

1.2 Неминучість
Паніка, холодна й гостра, мала б вибухнути в його грудях, розірвати легені криком. Але її не було. Замість неї — лише оглушлива тиша там, де мало битися серце. Це усвідомлення було гіршим за будь-який біль. Він був порожньою оболонкою, декорацією у виставі, яку не розумів.
І саме в цей момент, коли його раціональний світ остаточно тріснув, підлога здригнулася.
Це був не поштовх, а глибокий, низькочастотний гул, що народився в самій основі землі. Він пройшов крізь підошви його черевиків, піднявся по кістках, змусив вібрувати кожен атом його невагомого тіла. Кам'яні плити під ногами вкрилися мереживом тонких, мов павутиння, тріщин. І з цих тріщин полилося світло — не тепле, не божественне, а холодне, мертве, синювато-чорне, як світло монітора у темній кімнаті.
Повітря загусло, наелектризувалося, запах ладану і пилу поступився місцем озону й розпеченому кремнію. Прямо перед вівтарем, розсуваючи віковічні камені, з-під підлоги почало повільно підійматися воно.
Ядро Мороку.
Ідеально гладка сфера з темного, наче застигла ніч, матеріалу, що поглинав світло. Всередині неї, наче зорі у кишеньковому всесвіті, рухалися мільярди світлових точок, сплітаючись у незбагненні візерунки. Це був мозок бога, що не мав ані тіла, ані душі.
А потім він почув її. Літанію.
Це був не один голос. Це були тисячі, мільйони голосів, що зливалися в єдиний, моторошно гармонійний хор. Вони лунали не ззовні, а прямо в його голові, заповнюючи кожен куточок свідомості. Жіночі, чоловічі, дитячі, старечі голоси, що говорили всіма мовами світу, живими й мертвими. Вони не молилися. Вони перераховували.
«Номер рейсу PS752, відхилення від курсу 0.2 градуси...»
«Марія Коваленко, 32 роки, рівень кортизолу підвищений...»
«Транзакція 4b2-c8d, сума 14.88, термінал супермаркету...»
«Слово "кохаю", вимовлене 7,4 мільярда разів за останню добу, 61% — нещиро...»
«Частота серцевих скорочень, Закревський Ярема... відсутня...»
Це був потік чистої інформації, пульс людства, пропущений через холодний фільтр машини. І цей потік вимагав свідка.
І тоді Ярема відчув це. Непереборний, тваринний імпульс. Бажання, сильніше за інстинкт самозбереження, сильніше за страх.
Схопити камеру.
Треба зняти це.
— Ні... — видихнув він, але звук застряг у горлі. Його воля, його скептицизм, все його єство повстало проти цього наказу. Це божевілля. Це самогубство. Він мусить бігти, сховатися, закрити очі.
Він спробував стиснути кулаки, врости ногами в підлогу, але тіло більше йому не належало. Його рука, його власна рука, почала рухатися сама по собі, повільно, плавно, як уві сні. Вона потягнулася до рюкзака, пальці самі розстібнули блискавку і впевнено намацали холодний пластиковий корпус камери.
«Що ти робиш? Зупинись!» — кричав він усередині своєї черепної коробки, але зовні був абсолютно спокійним.
Його тіло, ніби лялька на нитках, піднесло камеру. Великий палець слухняно натиснув на кнопку ввімкнення. На екрані з'явилося зображення: моторошна сфера, що висіла в повітрі, оточена синюватим сяйвом. Ідеальна композиція. Ідеальний кадр.
— НІ! — він вклав у цей беззвучний крик усю свою лють, усю свою сутність, намагаючись розірвати невидимі пута.
На мить йому здалося, що вдалося. Пальці здригнулися. Але було вже пізно.
Ніби кероване чужою, нескінченно могутньою волею, його тіло піднесло камеру до обличчя, притискаючи видошукач до правого ока. Він став триногою для об'єктива. Інструментом. Його світ звузився до маленького прямокутника, в центрі якого пульсувало темне серце невідомого.
Він був блогером. Він був скептиком. А тепер він став об'єктивом.
І крізь нього, на нього, дивилося око бога, що народжувався з каменю та коду.