Глава 7.2

Та, що прийшла з темряви й пішла в темряву, дивилася на піраміду в іншому світі. У світі духів. Висока й жилава, схожа на ягуара, свою другу душу, з якою пройшла століття й простори, щоб одного дня з’явитися до дівчини, яка чує безодню й мертвих, Га-Уциль стояла й дивилася на піраміду, оповиту туманом і зеленими ліанами. Сельва навколо жила своїм життям. Іншим. Примарним. Неймовірно чарівним і жаским.

І Та, що прийшла з темряви і пішла в темряву, просила духів пропустити її. Дозволити знову ступити в реальність. У світ, витканий із запахів і звуків, сонячного світла і місячного срібла. Просила дозволити їй повернутися з-за межі. Вона відчувала, що потрібна там, у білому будинку над океаном, у білому будинку, над яким згущуються хмари.

Вона прийшла на північний схід, до руїн колись могутнього й великого міста, яке процвітало багато сотень років тому. Тьма і ще половина тьми років тому тут кипіло життя. Га-Уциль не розуміла, звідки вона це знає. Просто — бачила. Її тональ, примарний ягуар, який колись пройшов з нею всі джунглі — і справжні, і ті, що належать мертвим і духам, — вів її цими скелями й дорогами, цими пірамідами… Вона пам’ятала, що десь тут є те, що вона шукає. Саркофаг.

І Та, що прийшла з темряви й пішла в темряву, рішуче рушила на пошуки. Її чорне волосся батогами спадало майже до землі, тривожно й тонко дзвеніли браслети, а пильні очі ягуара бачили крізь каміння й стіни.

Чи довго вона ходила серед руїн? Вона не знала. Га-Уциль втратила відчуття часу — тут, за межею, його просто не було. І мить могла відчуватися як століття, а століття — як мить. Саркофаг, простий і вкритий павутиною, без будь-яких знаків чи прикрас, знайшовся в одній із кам’яних печер. Усередині були кістки. Яскраво-червоні, ніби залиті свіжою кров’ю.

Червона Королева. Стражниця.

Звідки Га-Уциль це пам’ятала… неважливо. Головне — попросити. Принести дар.

І вона поклала біля саркофага великий обсидіан, у якому була укладена частинка душі бога Небес. Прошепотіла своє прохання — але її голос не було чути в цій темряві стародавньої гробниці. Він здався свистом вітру, дзвоном леза ножа… перестуком каменепаду.

Посмертна маска зі шматочків нефриту та мушель засяяла примарним синім кольором. Поруч з’явилися духи — ті, хто супроводжували в інший світ Червону Королеву. Хлопчик років восьми та юна прекрасна дівчина. У печері виблискували купи золота, дорогоцінних каменів і розсипи перлів. Але Га-Уциль відводила погляд від багатств, не можна було спокушатися тим, що належить мертвим.

У тумані з’явилася жінка в масці та пишному головному уборі з пір’я кетсаля. Чарівного птаха, який не живе в неволі й належить богам. Його пір’я прекрасне і райдужне, воно переливається всіма відтінками смарагдового, і носити його мали право лише правителі цих земель. Га-Уциль пам'ятала — за вбивство цього птаха серед її народу передбачалася смертна кара. Хвіст птаха такий довгий і пишний, що якщо дивишся на його політ, то здається, що це прекрасна зелена змія летить над тобою… Сумним поглядом дивилася стражниця, немов знала все, що довелося пройти Га-Уциль. Але хранителька роду лише всміхалася у відповідь.

Вона ні про що не шкодувала.

І якби потрібно було — пройшла б цей шлях знову. І попереду відкрилася дорога. Червона Королева зникла в тумані, а тональ повів свою душу далі. Через Сім печер Чікомоцтока, через гори й долини нижнього світу, сповненого сонмами духів. Мертві дивилися на мандрівницю між світами з озер і річок, просили залишитися з ними, але Га-Уциль заплющувала очі й ішла навпомацки, слухаючи дихання ягуара.

Вона минула вівтар бога війни Уіцилопочті, навколо якого товпилися воїни, які віддали йому в жертву свої життя, йшла повз величезну піраміду, на вершині якої стояла царська дочка — як колись стояла сама вона, Та, що пішла в темряву і прийшла з темряви.

У рік і день хмар дорога Га-Уциль закінчилася. Вона знову бачила світ у темряві, світ, позбавлений часу й пам’яті. Вона знову бачила первозданний хаос, воду, вкриту мулом і тванню, і не було ні землі, ні скель, ні дерев… І світ піднявся з цього мулу, з вод, і народилося сонце, і Га-Уциль зробила крок у туман, що приховав весь цей жах і темряву… Вона заплющила очі, а коли розплющила їх, то зрозуміла, що бачить перед собою кімнату білого будинку і чорноволосу дівчину, яку поцілувала Смерть.